Буря Мечів - Джордж Мартін

— Це він шуму води боїться,— сказав Ріверз.— Звірі добре тямлять, що води під час повені слід уникати.

— Суха псарня й бараняча ніжка швидко йому гумор поліпшать,— весело мовив Лотар.— Покликати нашого псаря?

— Це деривовк, а не пес,— сказав Роб,— він небезпечний для людей, яким не довіряє. Пане Рейнальде, лишіться з ним. У такому стані я його в залу до лорда Волдера не поведу.

«Спритно,— подумала Кетлін.— Роб подбав, щоб Вестерлінги взагалі не потрапили на очі лорду Волдеру».

...Подагра і стареча ламкість кісток зробили свою справу. Старий Волдер Фрей напівлежав на престолі на подушці, з горностаєвим плащем на колінах. Чорний, дубовий, з різьбленою спинкою у вигляді двох приземкуватих веж, з’єднаних арочним мостом, цей престол був такий масивний, що старий на його тлі видавався якоюсь гротескною дитиною. Щось було в лорді Волдері від стерв’ятника, та ще більше — від ласки. Лиса голова у старечих плямах стирчала з худих плечей на довгій рожевій шиї. Під обрубаним підборіддям обвисла шкіра, очі сльозилися й були затуманені, беззубий рот невпинно рухався, всмоктуючи повітря, як немовля смокче материне персо.

Поряд з престолом лорда Волдера стояла восьма леді Фрей, а біля ніг його сиділа трохи молодша його копія — худий сутулий п’ятдесятирічний чоловік, чиє розкішне вбрання з блакитної вовни й сірого атласу дивно підкреслювалося короною й коміром, прикрашеними крихітними латунними бубонцями. Схожість між ним і лордом була разюча, якщо не рахувати очей: лорд Фрей очі мав маленькі, тьмяні й підозріливі, а чоловік — великі, приязні й порожні. Кетлін пригадала, що колись давно в одного з нащадків лорда Волдера народився дурник. Під час минулих візитів лорд Переправи завжди його ховав. «А він завжди носить цю блазенську корону — чи це така пародія на Роба?» Цього питання Кетлін не наважилась би поставити.

В залі юрмилися Фреєві сини, доньки, онуки, зяті, невістки та слуги. Але заговорив, звісно, старий.

— Даруйте, що не прихиляю коліна. Ноги вже не слухаються, як раніше, хоча те, що висить між ними, служить мені ще ого-го! — хихикнув він і, побачивши Робову корону, розтягнув рота в беззубій посмішці.— Хтось може сказати, що тільки бідний король бере на голову бронзову корону, ваша світлосте.

— Бронза й залізо міцніші за срібло й золото,— відповів Роб.— Такі корони з мечів носили давні королі зими.

— Не допомогло це їм, коли з’явилися дракони. Хе!

Оце «хе!», здавалося, дуже подобалося дурнику, бо той покивував головою з боку в бік, брязкаючи бубонцями на короні й комірі.

— Сір,— промовив лорд Волдер,— пробачте Ейгону цей брязкіт. Мізків у нього менше, ніж у краножан, та й він у житті ще короля не бачив. Це один зі Стевронових хлопців. Ми кличемо його Бубонець.

— Сер Стеврон згадував про нього, мілорде,— Роб усміхнувся до дурника.— Приємно познайомитися, Ейгоне. Батько ваш був справжнім сміливцем.

Бубонець задзвенів своїми бубонцями. Коли він усміхнувся, з кутика рота в нього побігла цівка слини.

— Побережіть свою королівську люб’язність. Це все одно, що до нічного горщика говорити,— мовив лорд Волдер і перевів очі на решту гостей.— Ну, леді Кетлін, бачу, ви повернулися до нас. І молодий сер Едмур, переможець Камінного Млина! Тобто вже лорд Таллі, я мушу не забувати. Ви вже на моїй пам’яті п’ятий лорд Таллі. Решту чотирьох я пережив, хе! Десь тут ваша наречена... Думаю, ви б хотіли поглянути на неї.

— Авжеж, мілорде.

— Поглянете. Але в одязі. Вона дівчина скромна, панна. Голу ви її не побачите до самої шлюбної постелі. Хе! Зовсім скоро, зовсім скоро,— заквоктав лорд Волдер.— Бенфрі,— він витягнув шию.— ходи приведи свою сестру. І швидко: лорд Таллі з самого Річкорину приїхав!

Юний лицар у четверному сюрко уклонився й вийшов, а старий знов обернувся до Роба.

— А де ваша дружина, ваша світлосте? Чарівна королева Джейн? З Вестерлінгів зі Стрімчака, мені казали, хе!

— Я лишив її у Річкорині, мілорде. Вона занадто стомилася ще для однієї подорожі, ми вже пояснили серу Райману.

— Ви страшенно мене засмутили! Хотів-бо я її побачити на власні підсліпуваті очі. Та всі ми хотіли, хе. Хіба ні, міледі?

Бліда й тоненька леді Фрей аж здригнулася.

— Т-так, мілорде. Ми всі хотіли віддати шану королеві Джейн. Мабуть, вона прегарна.

— Так, прегарна, міледі,— з крижаним спокоєм відповів Роб, нагадавши Кетлін його батька.

Старий або недочув, або просто не звернув уваги.

— Гарніша за мою, хе? Бо як іще її личко могло змусити його королівську світлість забути свою священну обітницю?

Роб з гідністю витримав цю догану.

— Знаю, ніякими словами цього не залагодиш, та я приїхав перепросити вас за образу, якої завдав вашому дому, і благаю у вас пробачення, мілорде.

— Пробачення, хе! Так, ви дещо обіцяли, пригадую. Я вже старий, але такого не забуваю. Не те що деякі королі, схоже. Юнак забуває про все, угледівши гарненьке личко й пару тугеньких груденят, ні? Я сам такий був. Хтось скаже, що я й досі такий, хе-хе. Та вони помиляються, от як ви помилилися. Але ж ви приїхали загладити провину. Та тільки зневажили ви моїх дівчаток. Либонь, перед ними вам і слід вибачатися, ваша світлосте. Перед моїми панночками. Ось, погляньте на них.

Він махнув пальцями, і зграйка дівчат відділилася від стіни й вишикувалася перед помостом. Бубонець теж почав був підводитися, весело побрязкуючи дзвіночками, та леді Фрей ухопила його за рукав і потягнула вниз.

Лорд Волдер називав дівиць.

— Моя донька Арвін,— указав він на панну років чотирнадцятьох.— Ширі, моя наймолодша законна донечка. Амі й Маріанна — онучки. Амі я видав за сера Пейта з Семиструмчя, але того йолопа вбив Гора-на-коні, тож я її назад отримав. Оце Серсі, ми звемо її Бджілка, по матері вона з Бісбері. Он ще онучки. Одна з них Волда, а решта... ну, якось там їх звуть...

— Я — Мері, лорде-дідусю,— сказала одна з дівчаток.

— Мері... проста, як двері. Поряд з нею моя дочка Тайта. Ще одна Волда. Алікс, Мариса... ти ж Мариса? Я так і думав. Вона не завжди така лиса. Це мейстер їй волосся зголив, але присягається, що скоро воно знову відросте. Оці близнята — Серра й Сарра,— мовив він і примружився до