Буря Мечів - Джордж Мартін
Але стрибнути не встигла — її увагу привернув наглий крик. Стискаючи в руках жердини, до неї бігли перевізники. Якусь мить вона взагалі не розуміла, що відбувається. А тоді все побачила: просто на них летіло велике й чорне дерево, вирване з корінням. З води стирчали сплутані хвости і гілля, наче мацаки величезного кракена. Гребці божевільно табанили, силкуючись уникнути зіткнення, від якого човен міг перекинутися або отримати дірку в боці. Старий крутонув кермо, і кінська голова на носі почала звертати, але надто повільно. Чорно-коричневе блискуче дерево летіло на них, як націлений таран.
До дерева лишалося не більш як десять футів, коли двом човнярам якось удалося впертися в нього жердинами. Одна тріснула, й від отого хру-у-усь було таке враження, наче під ногами розламується човен. Але другий човняр примудрився з силою штовхнути стовбур — якраз настільки, щоб уникнути зіткнення. Дерево пропливло за кілька дюймів від облавка, дряпнувши кінську голову віттям, наче кігтями. Та коли вже здавалося, що все позаду, одна з верхніх гілок цього монстра завдала ковзного удару. Човен, здалося, трусонуло, й Арія, послизнувшись, боляче гримнулася на одне коліно. А от човняру зі зламаною жердиною так не пощастило. Він зойкнув, перелетівши через борт. А тоді його накрила розлютована брунатна вода, й не встигла Арія знову зіп’ятися на ноги, як він уже зник. Інший човняр схопив бухту мотузки, та не було вже кому її кидати.
«Може, випірне десь далі»,— втішала себе Арія, але й сама в це не вірила. Їй геть відбило охоту поплавати. І коли Сандор Кліган гаркнув, щоб вона спустилася в каюту, поки він її до крові не віддубасив, вона слухняно пішла назад. На той час човен силкувався повернутися на заданий курс, борючись із рікою, якій понад усе кортіло винести його в море.
До берега пристали за добрі дві милі від причалу. Човен з такою силою врізався в землю, що тріснула ще одна жердина, Арія ж мало не грьопнулася ще раз. Сандор Кліган закинув її на спину Невідомця, наче вона важила як лялька. Човнярі дивилися на них порожніми, виснаженими очима — всі, крім горбаня, який простягнув руку.
— Шість драконів,— зажадав він.— Три за перевіз і ще три за втрачену людину.
Подлубавшись у торбі, Сандор Кліган вклав йому в долоню зіжмаканий пергамент.
— Ось. Бери десять.
— Десять? — розгубився перевізник.— Що це у вас?
— Розписка від мерця на дев’ять тисяч драконів або близько того,— Гончак, неприємно посміхнувшись, стрибнув у сідло позаду Арії.— Десять з них ваші. Одного дня я повернуся по решту, тож не думайте їх розтринькати.
Чоловік, примруживши очі, роздивлявся пергамент.
— Письмо. Який з того письма зиск? Ви обіцяли золото. Лицарською честю присягалися.
— Не мають лицарі ніякої в біса честі. Пора вже це затямити, старий,— Гончак приострожив Невідомця й учвал полетів крізь дощ. Перевізники сипали їм навздогін прокльонами, а один чи двоє навіть жбурнули каміння. Кліган не зважав ні на каміння, ні на слова, й незабаром вони з Арією вже розтанули в сутінках дерев, а позаду затихало ревіння ріки.— До ранку човен на той бік повернутися не зможе, а перевізники вже не візьмуть паперових обіцянок, якщо до них приб’ються ще якісь дурні. Тож якщо твої друзі переслідують нас, їм бажано бути з біса гарними пливцями.
Скоцюбившись, Арія мовчала. «Валар моргуліс,— похмуро промовила вона подумки.— Сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі. Дансен, Полівер, Раф Солоденький, сер Грегор і Лоскотун. І Гончак, Гончак, Гончак».
На той час як дощ припинився й розійшлися хмари, вона так тремтіла та чхала, що Кліган вирішив зупинитися на ніч і навіть спробував розпалити багаття. Але зібраний хмиз був геть мокрий. Хай скільки Гончак старався, а іскра не розгорялася. Нарешті він обурено розкидав багаття.
— Сьоме кляте пекло! — вилаявся він.— Ненавиджу вогонь!
Посідали на вологе каміння під дубом, слухаючи дріботіння дощу, який скрапував з листя, і вечеряючи сухими плескачами з цвілим сиром і копченою ковбасою. Гончак нарізав м’ясо своїм кинджалом, а коли побачив, як на ніж дивиться Арія, звузив очі.
— Навіть не думай.
— А я й не думаю,— збрехала вона.
Він пирхнув на свідчення того, що він про це думає, але дав їй товстий кавалок ковбаси. Арія заходилася терзати його зубами, не відриваючи від Гончака очей.
— Твою сестру я ніколи не бив,— сказав нарешті він.— А тебе поб’ю, якщо змусиш. Припини вже вигадувати способи мене вбити. Тобі це не допоможе.
На це вона не мала чого сказати. Просто гризла ковбасу й холодно витріщалася на Гончака. «Тверда як камінь»,— подумала вона.
— Принаймні ти на моє обличчя дивитися не боїшся. Цього в тебе не відбереш, мала вовчице. Ну і як, подобається?
— Ні. Попечене та бридке.
Кліган на кінчику кинджала простягнув їй шматок сиру.
— А ти — мала дурепа. І яка тобі користь, навіть якби тобі й удалося втекти? Піймає хтось інший, ще гірший.
— Не піймає,— заперечила Арія.— Бо гірших не буває.
— То ти просто мого брата не знаєш. Одного разу Грегор убив вояка, бо той хропів. Свого власного вояка.
Він широко посміхнувся, і попечений бік його обличчя натягнувся, дивно й неприємно вигнувши рота. З того боку вуст не було, а від вуха лишився тільки обрубок.
— Та знаю я вашого брата! — (Може, Гора-на-коні й справді гірший, якщо так подумати).— І його, і Дансена, і Полівера, і Рафа Солоденького, і Лоскотуна.
Гончак, здавалося, здивувався.
— І як це дорогоцінна донечка Неда Старка могла зазнайомитися з такими, як вони? Грегор своїх ручних щурів до двору ніколи не бере.
— Я з ними в селі познайомилася,— вона з’їла сир і потягнулася по кусник плескача.— В селі на березі озера, де вони зловили мене з Гендрі й Пиріжком. Ломі Зеленорукого вони теж схопили, але Раф Солоденький його одразу вбив, бо той мав поранену ногу.
У Клігана сіпнувся рот.
— Зловив тебе? Мій брат тебе зловив? — не зміг він стримати сміху — малоприємного чи то харчання, чи то гарчання.— Але Грегор гадки не
