Борва мечів - Джордж Мартін

— Її звуть Брієнною.

Хайме спустився сходами, проминувши з десяток наполоханих його появою сердюків. Варго Хап зайняв панську ложу в найнижчому ярусі.

— Пане Варго! — покликав Хайме, намагаючись перекричати Кровоблазнів.

Кохорець трохи вином не вдавився.

— Квулевів?!

Ліва половина голови в нього була незграбно перев’язана полотном, яке навпроти вуха просякло плямами крові.

— Витягай її звідти!

— Не пхай нофа у фуві фпвави, Квулевіве, бо й двугу вуку втватиф. — Він махнув чарою з вином. — Твоя фкавена лофиха відкуфила мені вухо. Не диво, ффьо її батефько не фхотів викупити таку пофьваву.

Ззаду почулося ревище, на яке Хайме обернувся. Ведмідь був заввишки у добрих вісім стоп. «Грегор Клеган у волохатій шкурі» — подумав Хайме, — «хоча, напевне, розумніший». Єдине, чим звір поступався Горі — його лапи не сягали так далеко, як Грегорів обіручний меч.

Ведмідь люто загарчав, показав пащеку величезних жовтих зубів, тоді знову впав на всі чотири і рушив просто до Брієнни. «Не вагайся» — подумав Хайме. — «Бий! Зараз!»

Та замість ударити як слід, вона якось непевно тицьнула у бік звіра вістрям. Ведмідь сахнувся, тоді знову рушив уперед, низько гарикаючи. Брієнна ковзнула вліво від себе і знову тицьнула ведмедеві у писок. Цього разу ведмідь підняв лапу і відмахнув меча убік.

«Обережний» — подумав Хайме. — «Вже бився з людьми. Знає, що мечі та списи можуть поранити. Але надовго це його не втримає.»

— Убий його! — заволав він щосили, та загубився у загальному гармидері.

Якщо Брієнна і почула, то знаку не подала — продовжувала рухатися ямою, обернувши спину до стіни. «Надто близько. Якщо ведмідь її притисне…»

Звір незграбно крутнувся, надто далеко і поспіхом. Швидко, наче кішка, Брієнна змінила напрямок руху. «Оце та ягідка, яку я пам’ятаю!» Вона скочила ближче до ведмедя і щосили вдарила його мечем по спині. Той заревів і знову став дибки. Брієнна прожогом відскочила. «Чому немає крові?» Раптом Хайме здогадався і обернувся до Хапа.

— Ти дав їй турнірного меча!

Цап замекав-зареготав, пирскаючи вином та слиною.

— Фвіфно, ффьо так!

— Я заплачу за неї той клятий викуп! Золотом, сафірами, чим забажаєш! Витягни її звідти!

— Хофеф її? То піди та вівьми.

І він пішов.

Ухопившись здоровою рукою за мармуровий поручень, він стрибнув униз і перекотився піщаним полем. Ведмідь почув «гуп!», обернувся, принюхався, сторожко роздивився нового нападника. Хайме так-сяк зіп’явся на одне коліно. «Цікаво, якого саме дідька з сімох я тут роблю?» І загріб повну жменю піску.

— Крулерізе?! — почув він здивований зойк Брієнни.

— Мене звуть Хайме!

Він випростався і жбурнув пісок ведмедеві у писок. Ведмідь загріб у повітрі лапами і заревів гучніше грому.

— Що ви тут робите?!

— Навіжену дурість. Ховайтеся за мене.

Він перебіг по колу, ставши між Брієнною та ведмедем.

— Це ви ховайтеся за мене! Я маю меча!

— Меча без вістря та леза. Кажу, ховайтеся за мене!

Він побачив щось наполовину сховане у піску і схопив здоровою рукою. Воно виявилося людською щелепою, до якої ще чіплялося трохи зеленої плоті з хробаками. «Чарівно» — подумав він, мимоволі зацікавившись, кусень чийого обличчя тримає в руці. Ведмідь тим часом підбирався ближче; Хайме добряче замахнувся і жбурнув кістку з м’ясом та хробаками йому в голову. Але промазав мало не на три стопи.

«Отакий з моєї лівиці хосен — хоч бери та рубай її теж.»

Брієнна спробувала рвучко оббігти його і стати попереду, але Хайме вибив з-під неї ноги. Вона впала на пісок, стискаючи у руках нікчемного тупого меча. Хайме став над нею згори, затуляючи собою, і тут ведмідь кинувся просто на нього.

Щось низько тумкнуло, і під лівим оком ведмедя зненацька виріс товстий стрижень з пір’ям. Кров та слина потекли з роззявленої пащеки; друга стріла влучила йому в ногу. Ведмідь заревів, став на задні, побачив Хайме та Брієнну і знову зашкандибав до них. Арбалетники випустили ще кілька стріл; гострі вістря розірвали хутро і плоть. Зблизька стрільці не могли промазати; стріли били міцно, наче молоти, але ведмідь зробив ще крок. «Бідолаха. Дурний, але хоробрий.» Коли ведмідь кинувся на Хайме, втрачаючи сили, той відстрибнув убік, заволав, ногою кинув на звіра трохи піску. Ведмідь обернувся до свого мучителя, отримав ще дві стріли у спину, востаннє розкотисто загарчав, сів навпочіпки, простягся на поплямованому кров’ю піску і здох.

Брієнна знову стала на ноги, стискаючи зброю і часто, важко дихаючи. Лучники Сталевого Шкарбана крутили коливороти самострілів та вкладали стріли у жолоби. Кровоблазні галасували, лаялися і погрожували. Хайме побачив, як Рорж та Курячий Слід вихопили мечі, а Золло розгорнув батога.

— Ти вбив мого ведмедя! — заверещав Варго Хап.

— Ти теж не заживешся, якщо чинитимеш клопіт, — похмуро відказав Сталевий Шкарбан. — Ми забираємо дівчисько.

— Її звуть Брієнною, — зауважив Хайме. — Панна Брієнна, шляхетна діва з дідицтва Тарф. Адже ви й досі діва, сподіваюся?

Широке негарне обличчя забуряковіло.

— Так.

— О, то добре! — мовив Хайме. — Бо я, відважний лицар на білому коні, беруся рятувати лише красних дів.

Хапові він додав:

— Ти матимеш викуп за нас обох. Ланістери завжди платять борги. А тепер неси мотуззя і витягай нас нагору.

— В сраку його пхати! — загарчав Рорж. — Убий їх, Хапе! Бо пошкодуєш, кров’ю твоєю клянуся!

Кохорець вагався. Кожен другий з його людей був п’яний у дим, а північани — тверезі, мов камінь, ще й удвічі численніші. Дехто з арбалетників скінчив перезаряджати.

— Витягайте! — наказав Хап, а до Хайме мовив: — Я вивіфив покавати милофевдя. Вофкавіть вафому яфновельмовному батькові.

— Неодмінно, пане Варго. — «Хоча тобі це вже не допоможе.»

Аж від’їхавши від Гаренголу на дві з гаком версти, де їх не могли дістати вже ніякі лучники з мурів, Сталевий Шкарбан Вальтон нарешті дав волю своєму гнівові.

— Ти з глузду з’їхав, Крулерізе, абощо?! Здохнути схотів? Ніхто не в змозі подолати ведмедя голіруч!

— З моїх рук лише одна гола, — виправив Хайме. — Пенька мені, бач, перев’язали полотном. Та я сподівався, що твої хлопці вб’ють звіра, поки він не вбив мене. Бо інакше князь Болтон облупив би з тебе шкуринку, як із помаранча, хіба ні?

Сталевий Шкарбан