Борва мечів - Джордж Мартін

Мряка, що проводжала їх з Водоплину, до полудня перетворилася на тихий рівний дощ, а той не скінчився і до ночі. Наступного дня північани зовсім не побачили сонця і мусили їхати під свинцевим небом, нап’явши каптури, щоб вода не їла очі. Дощ посилювався, перетворюючи дороги на брудні канави, ріллю — на болото, тихі річки — на бурхливі потоки, позбавляючи дерева рештків осіннього листя. Невпинний шурхіт і стукіт струменів дощу позбавляв людей охоти до зайвих балачок, і вони розтуляли рота лише тоді, коли мали що сказати — тобто майже ніколи.

— Ми сильніші, ніж здаємося, мосьпані, — казала Маега Мормонт дорогою.

Кетлін останнім часом заприязнилася до пані Маеги та її старшої доньки Дасії — бо з’ясувала, що вони краще за решту розуміють її у справі з Хайме Ланістером. Дочка була висока та струнка, мати — опецькувата і кремезна, та вбиралися вони однаково: у шкіру та кольчужне залізо, з чорним ведмедем Мормонтів на щитах і вапенроках. Кетлін не вважала, що таке вбрання личить шляхетним паніям, але Дасія та пані Маега, схоже, почувалися у ньому навіть краще, ніж панна з Тарфу, і аніскілечки не скаржилися.

— Я билася біч-обіч із Молодим Вовком у всіх битвах, — весело хвалилася Дасія Мормонт. — І він жодної досі не програв!

«Жодної битви не програв, зате втратив усе інше» — подумала Кетлін, та не стала казати уголос. Північанам не бракувало мужності, але вони були далеко від домівок і живилися самою лише вірою в свого молодого короля. Саме цю віру слід було берегти за всяку ціну. «Я мушу бути сильною» — казала вона собі. — «Сильною заради Робба. Відчай може з’їсти мене зсередини.» Усе було поставлене на успіх цього шлюбу. Якщо Едмур та Рослін сподобаються одне одному, якщо Спізнілий Князь Фрей вгамує свій гнів і знову з’єднає свою силу з Роббовою… «Ба навіть тоді… яку ми маємо надію на перемогу, затиснені між Ланістерами та Грейджоями?» Про це Кетлін не насмілювалася замислюватися надовго. Але Робб, схоже, ні про що інше думати не міг. Де б військо не стало табором, він майже увесь час сидів над мапами, вишукуючи якогось способу повернути північ.

Її брат Едмур тим часом потерпав од інших тривог.

— Як гадаєте, усі доньки князя Вальдера схожі на нього?! — занепокоєно питав він, сидячи у високому смугастому шатрі з Кетлін та своїми друзями.

— Вони ж уроджені від стількох різних матерів. Хоч кілька та мали вийти гарненькими, — розсудив пан Марк Дудар. Але тут-таки додав: — Та з якого, власне, дива старий щур віддасть тобі гарненьку?

— Ні з якого, — похмуро буркнув Едмур.

Зрештою Кетлін це набридло.

— Серсея Ланістер гарна на вроду, — ущипливо зауважила вона. — Якщо маєш розум, то молитимешся, аби Рослін була міцна, здорова, тямуща і з вірним серцем у грудях.

На цьому вона підвелася і полишила брата з його товариством.

Едмурові її слова не припали до смаку. Наступного дня він уникав Кетлін у поході, надаючи перевагу Маркові Дударю, Лимондові Добручаю, Патрекові Малістеру та молодим Вансам. «Вони йому ніколи не дорікають, хіба що жартома» — сказала собі Кетлін, коли молоді пани того дня проминали її ристю, не мовлячи ані слова. — «Я завжди була до Едмура занадто сувора. А зараз горе та смуток загострюють кожне моє слово.» Вона вже шкодувала про свій докір. З неба падало досить холодного дощу; не варто було додавати до нього свій. Зрештою, що тут поганого: бажати собі вродливу дружину? Вона пригадала своє власне дитяче розчарування, коли вперше побачила на власні очі Едарда Старка. Подумки вона малювала його молодшою подобою брата Брандона, та помилилася. Нед був нижчий на зріст, простіший лицем, похмуріший вдачею. Слова він казав чемні, та під словами вона відчувала холодок, зовсім невластивий Брандонові, чия прихильність була така ж палка, як і гнів. Навіть коли чоловік зірвав їй вінця цноти, їх поєднав радше обов’язок, ніж пристрасть. «Тієї ночі ми нарядили Робба. Ми разом зробили короля. А після війни, у Зимосічі, я скуштувала стільки кохання, скільки рідко бачить жінка за все життя — коли нарешті знайшла за суворим Недовим обличчям добре та ніжне серце. Чому б Едмурові не знайти таке саме щастя зі своєю Рослін?»

З ласки богів їхній шлях проліг крізь ту саму Шепітну Пущу, де Робб здобув свою першу велику перемогу. Військо рухалося течією звивистого струмка на дні вузької улоговини саме так, як військо Хайме Ланістера тієї згубної для нього ночі. «Тоді було тепліше» — пригадала Кетлін, — «ще зеленіли дерева, і струмок не вийшов з берегів». Зараз опале листя геть задушило потічок, скупчилося мокрими оберемками між каменів та коренів; дерева, що колись приховали вояків Робба від чужих очей, змінили зелені шати на блякле золото, поплямоване брунатним і червоним, наче іржею та засохлою кров’ю. Лише ялівець і смереки стояли зелені, встромляючись у черево хмар, наче високі темні списи.

«Відтоді зів’яли і померли не лише дерева» — подумала вона. Тієї ночі у Шепітній Пущі Нед був ще живий десь у темних надрах Аегонового пагорба. Бран та Рікон сиділи собі в безпеці за мурами Зимосічі. «А Теон Грейджой тоді бився на Роббовому боці й вихвалявся, що трохи не схрестив мечі з Крулерізом. Аби ж то. Якби замість синів князя Карстарка загинув він, яких жахіть могли б ми уникнути!»

Минаючи поле битви, Кетлін помічала сліди різанини, що тут сталася: перевернутого шолома, налитого дощем, зламаного списа, кінські кістки. Над деякими з загиблих насипали кам’яні могили, та падложери все ж дісталися тіл. Серед розсипів каміння вона вгледіла яскравий клапоть тканини, шматки блискучого металу. Одного разу на неї глянуло обличчя — з-під гнилої брунатної плоті вже почали визирати обриси черепа.

Думки її мимоволі звернули на те, де зараз може спочивати Нед. Сестри-мовчальниці повезли чоловікові кістки на північ під охороною Галіса Молена та нечисленного загону почесної варти. Чи досяг Нед свого дому, чи впокоївся коло брата Брандона у темній крипті під Зимосіччю? Або у Калин-Копі захряснулися двері, перш ніж Гал і сестри змогли ними пройти?

Три з половиною тисячі вершників рухалися мокрим яром у самому серці Шепітної Пущі. Але оточена ними Кетлін Старк нечасто почувалася самотнішою.