Борва мечів - Джордж Мартін
Дорога вела крізь випалене дощенту село — воно стояло таким, напевне, вже з рік. Хати у ньому зчорніли й не мали стріх, у городах і полях повиростали бур’яни до пояса. Сталевий Шкарбан наказав зупинитися і напоїти коней. «Це село я теж знаю» — подумав Хайме, поки чекав біля криниці. Там, де лишилося кілька каменів підмурку та пічний димар, колись стояла невеличка корчма, де йому заманулося випити кухоль пива з дороги. Темноока служниця принесла сиру та яблук, а корчмар відмовився брати гроші.
— То є велика честь, пане: приймати лицаря Королегвардії під своїм дахом! — казав чолов’яга. — Розповідатиму онукам, кого частував пивом їхній дід!
Хайме подивився на димар, що стирчав з бур’яну, і зацікавився, чи встиг корчмар завести собі онуків. «А чи розказує він їм тепер, як Крулеріз колись пив у нього пиво і закусував сиром та яблуками? Чи може, соромиться, що годував такого, як я?» Та мабуть, про те дізнатися вже не судилося — хто спалив корчму, той, певніше за все, убив і онуків.
Відрубані пальці самі собою стиснулися у кулак. Сталевий Шкарбан спитав, чи не запалити вогонь і не зварити обід, але Хайме хитнув головою заперечливо.
— Не подобається мені тут. Їдьмо далі.
До заходу сонця вони залишили озеро і рушили колією для возів крізь ліс дубів та в’язів. Пеньок руки вже смикало тупим болем, коли Сталевий Шкарбан нарешті вирішив отаборитися. На щастя, Кайбурн приніс міх сон-вина. Поки Вальтон ставив чати, Хайме простягся біля вогню і приткнув до великого пня згорнуту ведмежу шкуру собі за подушку. Дівчисько б, напевне, загадало йому поїсти, перш ніж лягати спати, аби не втратити сили, та він більше втомився, ніж зголоднів. Хайме заплющив очі й забажав побачити сон про Серсею. Адже сни у лихоманці завжди бувають такі живі, яскраві та барвисті…
І ось він стоїть голий та самотній, у оточенні ворогів, а навколо стискаються кам’яні стіни. «Наша Скеля» — подумав Хайме і аж відчув велетенську вагу каменю над головою. Він був удома — і цілий.
Хайме здійняв правицю і зігнув пальці, щоб відчути в них силу. Відчуття було солодке, як любощі з жінкою. Солодке, як бій мечем. «Усі п’ять пальців.» Йому наснилося жахіття, що його хтось скалічив, та то була брехня. Від полегшення аж запаморочилося у голові.
«Правиця, здорова моя правиця.» Ніщо не загрожує йому, поки він лишається цілий.
Навколо стояло з десяток темних постатей у рясах з гострими каптурами, що ховали обличчя. У руках постаті тримали списи.
— Хто ви такі? — завимагав він. — Яка справа привела вас до Кастерлі-на-Скелі?
Відповіді вони не дали, зате штрикнули його вістрями списів. Він мусив підкоритися і рушити униз: проходом, що звивався змією, вузькими сходами, вирізаними у суцільній скелі, униз та униз. «Треба рухатися вгору» — сказав він собі. — «Вгору, не вниз. Навіщо я йду вниз?» Під землею на нього чекало його лихо — це він знав з усією впевненістю сновидця. Там ховалося шось темне і жахливе, яке прагнуло його проковтнути. Хайме спробував зупинитися, але списи штовхали його далі. «Якби ж я мав меча… ніщо б мені тоді не зашкодило.»
Сходи раптом скінчилися перед лункою пітьмою. Хайме відчув поперед себе велетенську порожнечу і різко зупинився, застигнувши на самому краєчку провалля у ніщо. Але в поперек йому тицьнули списом, і він звалився у безодню з відчайдушним криком. Падіння виявилося недовгим; Хайме приземлився рачки на м’який пісок і мілку воду. Глибоко у надрах Кастерлі-на-Скелі було вдосталь печер для зберігання води, але цієї він раніше не знав.
— Що це за місце таке?
— Це твоє місце, — залунав голос, а може, сто чи тисяча голосів, усі голоси усіх Ланістерів аж від Лана Хитромудрого, що жив на світанку часів. Та найсильніше серед них звучав батьків голос, а поряд із князем Тайвином стояла сестра Хайме, бліда і вродлива, з палаючим смолоскипом у руці. Був там і Джофрі — син, якого вони зробили разом — а позаду ще з десяток темних, але золотоволосих постатей.
— Гей, сестро, навіщо пан батько нас сюди привів?
— Нас? Це лише твоє місце, брате. Це твоя пітьма.
Її смолоскип був єдиним вогником у печері. Єдиним вогником у світі. Вона відвернулася, щоб піти.
— Зостанься зі мною! — заблагав Хайме. — Не лишай мене тут самого!
Але всі вони вже йшли геть.
— Не залишайте мене у пітьмі! — Тут, у глибині, жило щось жахливе. — Чи хоч меча дайте!
— Я дав тобі меча, — відповів князь Тайвин.
Справді, меч лежав біля ніг. Хайме намацав його руків’я під мілкою водою. «Ніщо мені не зашкодить, поки я маю меча.» Коли він здійняв меча, палець блідого полум’я заблимав на вістрі й поповз краєм леза, спинившись за долоню від руків’я. Полум’я набуло кольору криці й запалало сріблясто-блакитним світлом; морок трохи відступив. Зігнувшись і уважно дослухаючись, Хайме рухався колом, готовий зустріти усе, що вийде з темряви. Крижана вода хлюпала у чоботях, діставала до литок. «Бережися води» — наказав він собі. — «Хтозна, які істоти живуть у її потаємних глибинах…»
Ззаду щось гучно хлюпнуло. Хайме крутнувся на звук… але слабке світло вихопило з пітьми лише Брієнну Тарфійську з руками у важких кайданах.
— Я заприсяглася вас захищати, — уперто торочило дівчисько. — Я дала
