Борва мечів - Джордж Мартін
Йому стало цікаво, чи довго ще лишилося до світанку. Звідкілясь він знав, що як заплющить очі, то знову опиниться у тій темній та вологій печері.
— Тоді макового молока? І щось від лихоманки? Ви ще такі слабі, мосьпане. Вам треба спати. Більше відпочивати.
«Де ж тут у біса відпочинеш.» Місячне сяйво кидало блідий відблиск на пень, на якому Хайме притулив голову. Мох укривав його так щільно, що Хайме раніше не помітив: пень був увесь білий. Мимоволі думки полинули до Зимосічі та серце-дерева Неда Старка. «Та не в ньому справа» — подумав Хайме. — «Він тут ні до чого.» Пень був мертвий, а з ним і Старк, і решта інших: принц Раегар, пан Артур, діти. «І Аерис. Аерис — наймертвіший з усіх.»
— Ви вірите у привидів, маестре? — запитав він Кайбурна.
Обличчя того дивно змінилося.
— Колись у Цитаделі я увійшов до порожньої кімнати і побачив порожнє крісло. Я знав, що в ньому сиділа жінка — лише за мить перед тим. Подушки ще були ум’яті там, де вона сиділа, тканина ще зберігала тепло, запах висів у повітрі. Якщо ми лишаємо по собі запах, виходячи з кімнати… певно ж, якийсь слід нашої душі має зберігатися у світі, коли ми з нього йдемо. — Кайбурн розвів руками. — Але архімаестрам мої міркування не сподобалися. Ну, Марвинові сподобалися, але він був єдиний.
Хайме скуйовдив пальцями волосся.
— Вальтоне! — покликав він. — Сідлай коней! Ми повертаємося.
— Повертаємося? — Сталевий Шкарбан окинув його підозріливим поглядом. — Що таке?
«Гадає, що я здурів. Може, так воно і є.»
— Я залишив дещо у Гаренголі.
— Гаренгол тепер належить панові Варго. І його Кровоблазням.
— Ти маєш двох людей проти кожного з них.
— Якщо я не доправлю вас безпечно до вашого батька, як мені наказано, князь Болтон з мене шкуру здере. Ми їдемо до Король-Берега.
Колись Хайме відповів би зухвалим жартом та погрозою, але однорукі каліки — не надто загрозливі істоти. Він спитав себе, що зробив би його брат. «Тиріон би вигадав якийсь спосіб.»
— Ланістери — брехлива порода, Шкарбане. Хіба тобі князь Болтон не казав?
Сталевий Шкарбан підозріливо насупився.
— А що коли й казав?
— Якщо ти не відвезеш мене до Гаренголу, то пісня, яку я заспіваю своєму батечку, може бути геть інша, ніж сподівався пан господар на Жахокромі. Я можу навіть розповісти, що саме Болтон наказав відрубати мені руку, а Сталевий Шкарбан Вальтон власноруч змахнув мечем.
Вальтон витріщився на нього, роззявивши рота.
— Це брехня!
— Ясна річ. Але кому повірить мій батечко? — Хайме примусив себе посміхнутися тією посмішкою, якою всміхався за минулих часів — тоді, коли ніщо в світі не могло його налякати. — Буде простіше, якщо ми повернемося. Скоро ми знову рушимо в дорогу, а в Король-Березі я такої заспіваю, що ти й вухам не повіриш. Усі дівки будуть твої, а на додачу від мене окрема подяка — чималий гаман золота.
— Золота? — Вальтонові думка, схоже, припала до смаку. — І скільки ж золота?
«Все, він мій.»
— А скільки ти хочеш? Кажи, не вагайся.
Коли зійшло сонце, вони вже були на півдорозі до Гаренголу.
Хайме шмагав коня нагайкою так, як не шмагав ще за день перед тим; Сталевий Шкарбан та інші північани мусили підлаштуватися до його поспіху. І все ж замку на озері вони дісталися лише пополудні. Під темним небом, що загрожувало дощем, неосяжні мури та п’ять велетенських башт стояли чорні й зловісні. «Наче сама смерть.» На мурах нікого не було, брама стояла зачинена засувами. Високо над баштою-стрільницею висів в’ялою ганчіркою самотній прапор. «Чорний цап Кохору» — упізнав його Хайме, склав руки коло рота і закричав:
— Гей, ви там! Відчиняйте браму, бо виб’ю її до дідька!
Але перша голова на мурах з’явилася лише тоді, коли свої голоси додали Кайбурн та Сталевий Шкарбан. Голова витріщилася на них, тоді зникла. За якийсь час почувся скрегіт решітки, яку витягали угору. Брама розчахнулася, Хайме Ланістер дав остроги і ринув конем крізь товстезні мури, ледве помічаючи смертоносні бійниці над головою. Його непокоїло, що цап може не пустити їх до замку, та схоже, «Хвацькі Компанійці» досі бачили у них союзників. «От йолопи безголові.»
Зовнішній двір був усіма покинутий; лише у довгій стайні під черепичним дахом ворушилося життя, але наразі Хайме цікавили зовсім не коні. Він натягнув повід і роззирнувся. Звідкілясь із-за Башти Привидів чувся галас, хтось волав десятком різних мов. Сталевий Шкарбан та Кайбурн їхали обабіч.
— Забирайте, по що прийшли, і гайда вже у дорогу, — мовив Вальтон. — Не хочу собі зайвого клопоту з Блазнями.
— То накажи своїм хлопцям тримати руки на зброї, і Блазні не схочуть зайвого клопоту з тобою. Двоє проти одного, не забув?
Хайме рвучко обернувся на раптовий віддалений звук — люте ревище, яке луною відбилося від стін Гаренголу. Слідом морською хвилею накотив регіт натовпу. Раптом він зрозумів, що коїться. «Невже ми спізнилися?» У шлунку огидно засмоктало; Хайме вдарив острогами коня, чвалом перетнув зовнішнє дворище, в’їхав під вигнутий кам’яний міст, обігнув Плакучу Башту, проїхав крізь Двір Каменеплину.
Її вкинули у ведмежу яму.
Король Гарен Чорний навіть ведмежі бої прагнув облаштувати якомога пишніше та бундючніше. Яма була тридцять стоп завширшки, п’ятнадцять завглибшки, обкладена каменем, висипана піском і оточена шістьма колами мармурових лав. Незграбно злізаючи з коня, Хайме побачив, що «Хвацькі Компанійці» посіли ледве чверть місць на тих лавах. Вистава унизу геть захопила увагу сердюків; появу сторонніх побачили хіба що ті, хто сидів просто навпроти.
На Брієнні була та сама погано припасована сукня, в якій вона вечеряла з Рузом Болтоном. Ані щита, ані панцира, ані навіть кубрака з вивареної шкіри — лише рожевий єдваб і мирійське мереживо. Напевне, цапові здалося кумедним задля розваги вдягти її як жінку. Половина сукні вже висіла пошматованим лахміттям; з лівиці, подертої ведмедем, дзюрила кров.
«Ну хоч меча їй дали.» Дівчисько тримало його однією правицею, рухалося убік, намагалося зберігати відстань між собою та ведмедем. «Кепські справи. Коло замале, щоб тікати.» Вона мусила нападати, спробувати скінчити бій якомога швидше. Добра криця в умілій руці дасть ради хоч би й ведмедеві. Але дівчисько чомусь боялося наблизитися. Кровоблазні закидали її лайками, образами, сороміцькими порадами.
— Це не