Борва мечів - Джордж Мартін

За п’ять днів розвідники повернулися зі звісткою, що бурхлива вода змила дерев’яного моста у Ярмарковому. Галбарт Гловер та двоє його найхоробріших хлопців спробували перепливти на конях Синьозуб, що нуртував коло Овноброду. Двоє коней затягло під воду і потопило, а заразом і одного вершника; сам Гловер дивом учепився за скелю, щоб дочекатися порятунку.

— Річка не розливалася вище від самої весни, — зауважив Едмур. — А якщо з неба отак литиме й далі, то розіллється ще гірше.

— Угору за течією є ще міст, коло Старокаменів, — пригадала Кетлін, яка часто перетинала цей край разом із батьком. — Він малий і старий, але якщо досі стоїть…

— Його вже нема, пані, — відповів Галбарт Гловер. — Змило навіть раніше за міст у Ярмарковому.

Робб подивився на Кетлін запитально.

— Чи є десь іще якийсь міст?

— Нема. І безпечних бродів не лишилося. — Вона спробувала пригадати. — Якщо не зможемо перетнути Синьозуб, то муситимемо обходити його витоки аж через Семиструм’я і Відьмину Багву.

— Там суцільні болота і поганючі дороги, або й зовсім ніяких, — попередив Едмур. — Все ж… рухатимемося, ясна річ, повільніше, та зрештою дістанемося, куди треба.

— Князь Вальдер почекає, я цього певний, — мовив Робб. — Лотар надіслав із Водоплину крука. Господар Близнюків знає, що ми йдемо.

— Знає, але ж не забувай, який він норовливий та підозріливий, — зауважила Кетлін. — Ще сприйме нашу затримку як навмисну образу.

— Гаразд, благатиму його вибачити нас і за неквапливість. Добрячий з мене буде король — вибачатимуся за кожен шморг носом. — Робб скривив вуста. — Аби ж хоч Болтон устиг перейти Тризуб до дощів. Королівський гостинець біжить просто на північ — йому легше дістатися мети. Навіть із пішим військом він має бути у Близнюках раніше за нас.

— А коли ти з’єднаєш своє військо з болтонівським і відгуляєш весілля мого брата… що тоді? — запитала Кетлін.

— Тоді — на північ. — Робб почухав Сірого Вітра за вухом.

— Загатою? Проти Калин-Копу?

Він подарував їй загадкову посмішку.

— Є і такий шлях, — мовив Робб.

З його голосу вона зрозуміла, що зараз більше не почує. «Мудрий король сам обирає собі раду» — нагадала собі Кетлін.

Військо досягло Старокаменів за вісім днів безупинного дощу. Табір поставили на пагорбі, що дивився на Синьозуб, у зруйнованій твердині стародавніх річкових королів. Підмурок замку ще вгадувався серед бур’янів, і можна було бачити, де у минулі віки стояли мури, вежі та палати. Але місцевий люд давно розтяг більшість каменів на власні комори, септи і паланки. Все ж посередині колишнього замкового дворища досі збереглася велика різьблена могила, наполовину схована у брунатній траві до пояса і оточена ясеновим гайком.

Віко могили вирізьбили у подобі людини, чиї кістки в ній поховали. Проте вітер та дощ зробили свою справу. Було видно, що король мав бороду, але в іншому риси його зникли, розгладилися; лишився тільки натяк на вуста, ніс, очі та вінець на скронях. Руки були складені на руків’ї важкого кам’яного келепа, покладеного йому на груди. Колись на келепі вирізьбили руни, що проказували його ім’я та історію, але незчисленні століття стерли останні їхні сліди. Камені кришилися і розсипалися на кутах, цвіли тут і там білими ляпками мшеді. Ногами короля видерлася шипшина, доходячи йому мало не до грудей.

Саме там Кетлін знайшла Робба. Він стояв, похмурий і урочистий, у дедалі густіших сутінках з Сірим Вітром при боці. Дощ нарешті припинився, і юний король був простоволосий.

— Чи має цей замок ім’я? — запитав він тихо, коли вона підійшла.

— Старокамені. Так його звали посполиті, коли я була дівчинкою. Напевне, він мав іншу назву, коли в його палатах сиділи королі.

Колись вони перепочили тут табором разом із батьком на шляху до Морестражу. «І Петир теж був з нами…»

— Є така пісня, — згадав він. — Про Янку зі Старокаменів, заквітчані коси.

— Зрештою від нас усіх лишаються самі пісні. Ба якщо пощастить.

Того дня вона гралася у Янку і навіть заплела квіти у косу. А Петир прикидався її Принцом Драконобабок. Кетлін була не старша за дванадцять років, а малий Петир — ще й менший.

Робб роздивився могилу.

— Кого тут поховано?

— Тут лежить Трістіфер, Четвертий тако наречений, Король-на-Річках-і-Пагорбах. — Колись їй розповідав про нього батько. — Він правив од Тризуба до Перешийка за тисячі років до Янки та її принца, в ті дні, коли королівства першолюдей падали одне за одним під навалою андалів. Бияк-за-Правду — так його звали люди за силу, звитягу та непорушну прихильність до справедливості. Він бився у ста битвах і переміг у дев’яноста дев’яти із них. Принаймні так кажуть співці. А коли збудував собі замок, то зробив його найміцнішим на Вестеросі.

Вона поклала руку синові на плече.

— Він загинув у своїй сотій битві, коли проти нього з’єднали сили семеро андальських королів. П’ятий Трістіфер не міг рівнятися з Четвертим, і скоро королівство загинуло, а за ним замок, а наприкінці — самий його рід. Разом із Трістіфером П’ятим помер дім Мулл, що правив річковим краєм тисячу років перед прибуттям андалів.

— То виходить, його дім підвів на лихо спадкоємець. — Робб пробіг пальцями по грубому вивітреному каменю. — Я сподівався залишити Джейну з дитиною, ми добре старалися, та я не певен…

— Це не завжди стається з першого разу. — «Хоча з тобою саме так і сталося.» — А коли і не з сотого. Ти ще дуже молодий.

— Я молодий, але я — король, — відповів Робб. — Король мусить мати спадкоємця. Якщо мені судиться загинути у наступній битві, королівство не повинне загинути разом зі мною. За звичаєм і законом Санса стоїть наступною в черзі спадкоємців, тому Зимосіч та північ мають перейти до неї.

Його вуста стиснулися.

— До неї та її пана чоловіка. Тиріона Ланістера. Цього я дозволити не можу. І не дозволю. Карлик ніколи не буде правити на півночі.

— Не буде, — погодилася Кетлін, — але для того ти мусиш назвати наступника, поки Джейна не подарувала тобі сина.

Вона якусь хвильку поміркувала.

— Батько