Борва мечів - Джордж Мартін
Зовсім гола, вона підняла руки до Хайме.
— Лицарю! Благаю вас! Якщо буде ваша ласка.
Сталеві ланки розчахнулися, наче шовкові.
— Меча! — попрохала Брієнна, і він з’явився разом із піхвами та пасом, а вона застібнула паса навколо свого дебелого стану.
Світло було таке тьмяне, що Хайме її ледве бачив, хоча розділяло їх два чи три кроки. «У цьому світлі вона майже красуня» — подумав він. — «А ще у цьому світлі вона майже лицар.» Брієннин меч теж запалав сріблясто-блакитним вогнем. Пітьма відступила ще трохи.
— Вогонь палатиме, поки ви житимете, — почув він здалеку голос Серсеї. — А коли він згасне, то згасне і ваше життя.
— Сестро! — щосили закричав він. — Залишайся зі мною! Залишайся!
Єдиною відповіддю були тихі віддалені кроки.
Брієнна водила мечем туди-сюди, спостерігаючи за мерехтінням сріблястого вогню. Під ногами, на гладкій чорній воді, сяяло віддзеркалення палаючого клинка. Брієнна була така само висока й дужа, як пам’ятав Хайме. Та все ж йому здалося, що обрисами тіла вона стала дещо більше скидатися на жінку.
— Вони тут ведмедя тримають, абощо? — Брієнна рухалася повільно і сторожко, не опускаючи меча: крок, оберт, прислухатися. Кожен крок супроводжувався тихим плюскотом. — Печерного лева? Лютововка? Чи таки ведмедя? Кажіть, Хайме. Хто тут живе? Що за істота мешкає у пітьмі?
— Лихо. — «Не ведмідь. І не лев.» Це він знав напевне. — Лихо, та й годі.
У холодному сріблясто-блакитному сяйві мечів здоровезна дівка виглядала люто і моторошно.
— Щось мені тут не подобається.
— Я теж не в захваті. — Мечі утворювали острівець світла, та навколо простяглося море темряви, якій не було видно кінця. — Ноги ось промочив.
— Ми можемо повернутися тим шляхом, яким нас привели. Ставайте мені на плечі — тут легко видертися на початок того проходу.
«Тоді я міг би наздогнати Серсею.» Від самої думки про неї в нього почало твердіти унизу, і він відвернувся, щоб Брієнна не бачила.
— Слухайте! — Вона поклала йому руку на плече, і він здригнувся від раптового дотику. «Яка вона тепла.» — Звідти щось насувається.
Брієнна підняла меча і вказала вістрям наліво від себе.
— Отам.
Він витріщався у пітьму, аж доки сам не побачив. Справді, крізь морок щось рухалося, але що саме, годі було розібрати…
— Вершник на коні. Двоє! Двоє вершників біч-обіч.
— Отут під Скелею?!
Якесь безглуздя. І все ж звідти справді наблизилися двоє вершників на блідих конях — з голови до копит у лицарському риштунку. Бойові огирі виїхали з чорного провалля повільним кроком. «Ані звуку від них не чути» — раптом зрозумів Хайме. — «Ані плюскоту, ані брязкоту кольчуг, ані стукоту копит.» Він згадав, як престольною палатою Аериса їхав Едард Старк, огорнувшись мовчанням. Щось проказували тільки його очі — очі можновладця, холодні, сірі, наповнені осудом.
— То ви, Старку? — покликав Хайме. — Виходьте. Я ніколи не боявся вас живим, і мертвим не злякаюся.
Брієнна торкнулася його руки.
— Там є ще.
Він їх теж побачив. У обладунках зі снігу, з вихористими стрічками туману за плечима — такими вони видалися йому. Заборола шоломів були зачинені, та Хайме Ланістер не потребував облич, аби всіх упізнати.
П’ятеро колись були його присяжними братами. Озвел Вент і Джон Даррі. Левин Мартел, князь дорнійський. Білий Бик, Герольд Вишестраж. Пан Артур Дейн, Вранішній Меч. А поруч із ними, увінчаний туманом і смутком, з довгим волоссям, що стриміло позаду, їхав Раегар Таргарієн, принц Дракон-Каменя і законний спадкоємець Залізного Престолу.
— Вам мене не налякати! — вигукнув Хайме, обертаючись по черзі до тих, хто обходив його з боків, але не знаючи, з кого почати. — Я битимуся з вами усіма чи поодинці! Але ж і ягідці нашій треба знайти супротивника. Вона сердиться, коли її не беруть до забави!
— Я заприсяглася берегти його життя, — мовила Брієнна до тіні Раегара. — Я проказала священну обітницю.
— Ми усі присягалися і складали обітниці, — мовив пан Артур Дейн повним журби голосом.
Тіні спішилися зі своїх примарних коней. Витягаючи з піхов мечі, вони не видали ані звуку.
— Він хотів спалити усе місто, — мовив Хайме. — І лишити Робертові самий лише попіл.
— Він був твоїм королем, — відказав Даррі.
— Ти присягнувся берегти його життя, — додав Вент.
— І життя його дітей теж, — пролунав голос князя Левина.
Принц Раегар мерехтів холодним світлом — білим, червоним, темним.
— Я лишив мою дружину і дітей на тебе.
— Я не думав, що їх скривдять. — Меч Хайме палав уже не так яскраво. — Я був із королем…
— Ти убивав короля, — мовив пан Артур.
— Різав йому горло, — мовив князь Левин.
— Королю, за якого присягався померти, — мовив Білий Бик.
Вогонь, що біг уздовж клинка, потроху згасав, і Хайме пригадав, що казала Серсея. «Ні!» Жах схопив його за горло, стиснув щосили. Тоді меч потемнів, а горіти лишився тільки Брієннин. І тут привиди напали усі разом.
— Ні! — вигукнув він. — Ні-і-і-і-і-і-і-і!
Рвучко прокинувшись із серцем, що гупало в грудях, Хайме побачив над головою зоряне небо, а навкруги — нічний гайок дерев. У роті стояв присмак жовчі; тіло спливало потом — одночасно і холодним, і гарячим. Зиркнувши на мечеву руку, що кінчалася на зап’ястку щільною перев’язкою зі шкіри та полотна, він відчув раптові сльози на очах. «Я ж усе відчував. Я відчував силу в пальцях і грубу шкіру руків’я. Моя правиця…»
— Пане! — Коло нього на коліна став Кайбурн; його обличчям доброго татка бігло занепокоєння. — Що сталося? Я чув, ви кричали.
Над ними похмуро вивищився Сталевий Шкарбан Вальтон, високий і суворий.
— Що таке? Чого репетуєте?
— То був сон… лише сон. — Якусь мить Хайме витріщався на табір, нічого не тямлячи. — Там була пітьма, зате в мене була правиця.
Він зиркнув на пенька руки і знову відчув нудоту. «Такого місця під Скелею немає» — подумав він. Шлунок був порожній та непевний, голова боліла, бо лежала на твердому пні.
Кайбурн помацав йому лоба.
— Ще й досі трохи лихоманить.
— То був хворобливий сон. — Хайме простягнув руку. — Допоможіть!
Сталевий Шкарбан ухопив його за здорову лівицю і поставив на ноги.
— Ще кухоль сон-вина? — спитав Кайбурн.