Буря Мечів - Джордж Мартін

Але з вежі, побачила Арія, піднімався дим, а під одним з арочних вікон був міцно прикутий широкий і плаский кораблик. Був цей кораблик на дюжину кочетів, а на носі й на кормі красувалися дві великі різьблені дерев’яні кінські голови. «Двоголовий кінь»,— збагнула Арія. Просто посеред палуби вивищувалася дерев’яна хатина з дерновим дахом, і коли Гончак, приклавши долоні до рота, гукнув, з неї вискочило двоє чоловіків. Третій з’явився у вікні круглої вежі, стискаючи заряджений арбалет.

— Чого вам треба? — гаркнув він через брунатну воду.

— Перевезіть нас,— крикнув у відповідь Гончак.

Чоловіки на човні порадилися. Один з них, сивий чолов’яга з дебелими руками й горбатою спиною, ступив до леєра.

— Це коштує грошей.

— Я заплачу.

«Чим?» — подумала Арія. Беззаконники відібрали в Клігана золото, хоча, може, лорд Берик лишив йому трохи срібла й мідяків. Переправа не може коштувати більш як декілька мідяків...

Перевізники знов почали перемовлятися. Нарешті горбань відвернувся й гукнув. З’явилося ще шестеро чоловіків, натягуючи на голови каптури від дощу. Потім ще кілька вилізли з вікна вежі та стрибнули на палубу. Половина з них були такі схожі на горбаня, наче родичі з ним. Кілька з них від’єднали ланцюг і взялися за довші тички, а інші вставили в кочети важкі весла з широкими лопатями. Човен розвернувся й помалу поповз до мілководдя; обабіч нього м’яко здіймалися й опускалися весла. Сандор Кліган поїхав з пагорба назустріч.

Коли човен кормою врізався в берег, перевізник відчинив широкі дверцята попід різьбленою кінською головою і витягнув важкий дубовий трап. Біля крайки води Невідомець уперся, але Гончак підбив його п’ятами під боки й повів на сходні. Горбань чекав на палубі.

— Мокро, атож, сер? — мовив він, посміхаючись.

У Гончака сіпнувся рот.

— Мені ваш човен потрібен, а не ваші жартики.

Він спішився, стягнув з коня Арію. Один з човнярів потягнувся до вуздечки Невідомця.

— Не варто,— застеріг Гончак, а кінь у цей час хвицнув ногою. Чоловік відскочив, послизнувся на мокрій від дощу палубі й, лаючись, приземлився на зад.

Горбатий перевізник більше не посміхався.

— Перевезти ми вас можемо,— похмуро мовив він,— але це коштуватиме золотий. Ще один за коня. І третій за хлопчика.

— Три дракони? — зареготав Кліган.— За три дракони я цього клятого човна викупити можу.

— Минулого року — може бути. Але з таким розливом ріки мені потрібні додаткові руки і з жердинами, і з веслами, щоб випадково нас не винесло на сотню миль у море. Тому у вас є вибір. Три дракони — або вчіть свого коня ходити по воді.

— Люблю чесних розбійників. Нехай буде по-вашому. Три дракони... коли цілими доправите нас на північний берег.

— Зараз — або ми нікуди не пливемо,— чоловік простягнув велику мозолясту руку долонею вгору.

Кліган поторсав меча, звільняючи клинок із піхов.

— У вас є вибір. Золото на тому березі — або криця на цьому.

Перевізник звів очі на Гончака. Арія була певна: те, що він побачив, йому не сподобалося. За ним стояла дюжина товаришів — дужих чолов’яг з веслами й жердинами з твердого дерева, проте ніхто з них не квапився йому на допомогу. Всім разом їм, певно, вдалось би побороти Сандора Клігана, та заки вони впораються з ним, трьох-чотирьох він точно покладе.

— Звідки мені знати, що ви не брешете? — запитав горбань за мить.

«Він бреше!» — хотілося крикнути Арії. Але вона прикусила губу.

— Слово честі лицаря,— без посмішки озвався Гончак.

«Та він навіть не лицар!» Але й цього вона не сказала вголос.

— Гаразд,— сплюнув перевізник.— Тоді спускайтеся, перепливемо ще до сутінок. І прив’яжіть коня — не хочу, щоб він у дорозі злякався. У каюті є жаровня, якщо вам з сином хочеться погрітися.

— Я йому в біса не син! — люто гаркнула Арія. Це-бо ще гірше, ніж коли тебе приймають за хлопця. Вона так розсердилася, що мало не сказала всім, хто вона така, але Сандор Кліган уже схопив її за комір й однією рукою відірвав од палуби.

— Скільки разів мені тобі казати стулити свою кляту пельку? — він так її потрусив, що в неї зуби зацокотіли, а тоді відпустив на підлогу.— Ану заходь у каюту й обсушися, як тобі людина каже.

Арія так і вчинила. Велика залізна жаровня розчервонілася, наповнюючи каюту задушливим палом. Приємно було постояти біля неї, нагріти руки та трохи просохнути, але щойно Арія відчула, як під ногами гойднулася палуба, вона знову вислизнула крізь передню ляду.

Двоголовий кінь повільно знявся з мілини й рушив поміж димарів і дахів затонулого Гаровея. Дюжина гребців сіла на весла, ще четверо відштовхувалися жердинами, коли занадто наближалися до скелі, дерева чи похованого під водою будинку. Горбань стояв біля стерна. По гладеньких дошках палуби тарабанив дощ, стікав з високих різьблених кінських голів на носі й на кормі. Арія знову промокла, та не звертала уваги. Їй-бо треба все бачити. Арбалетник і досі стирчав у вікні вежі, помітила вона. Очима він проводжав човен, який пропливав унизу. Цікаво, думала Арія, чи не той це лорд Рут, про якого згадував Гончак? «Не схожий він щось на лорда». Але, зрештою, вона теж не схожа на леді.

Коли випливли за містечко власне в ріку, течія значно посилилася. Крізь сіру пелену дощу Арія розгледіла високий кам’яний стовп на тому березі, який напевно позначав причал, та не встигла вона його запримітити, як збагнула, що їх жене геть від нього вниз за течією. Гребці дужче налягли на весла, поборюючи розбурхану ріку. Листя й обламане гілля пропливало мимо з такою швидкістю, наче пущене зі стріломета. Хлопці з жердинами, перехиляючись через облавок, відпихали сміття подалі. Тут стало й вітряніше. Щоразу, обертаючись назад, угору за течією річки, Арія відчувала, як обличчя заливає дощ. Невідомець іржав і бив копитами в палубу, яка гойдалася під ногами.

«Якби я вистрибнула за борт, річка змила б мене — Гончак би й не помітив». Озирнувшись через плече, вона побачила, що Сандор намагається втихомирити переляканого коня. Кращого шансу втекти вже не випаде. «Але ж я можу потонути». Джон завжди казав, що вона плаває як риба, але в такій ріці й рибі не позаздриш. Утім, либонь,