Буря Мечів - Джордж Мартін

— Сюди,— гукнув вершник,— простягнувши вниз руку в рукавичці й підсадивши Жиллі собі за спину. Далі була Семова черга.

— Дякую,— пропихтів хлопець. Лише коли він ухопив запропоновану руку, то збагнув, що насправді вершник не мав рукавичок. Долоня була чорна й холодна, а пальці тверді як камінь.

Арія

Виїхавши на гребінь і побачивши ріку, Сандор Кліган різко збив коня й вилаявся.

З чавунного неба падав дощ, пронизуючи брунатно-зелений гірський потік тисячами мечів. «Мабуть, з милю завширшки»,— подумала Арія. З розбурханої води стирчали верхівки півсотні дерев, тягнучись віттям у небо, як потопельники. Береги були запруджені мокрим листям, а трохи далі Арія помітила щось біле й набрякле — чи то олень, чи то дохлий кінь помалу плив за течією. Долинав і звук — неголосне ревіння на межі чутності: такий звук видає собака, перш ніж загарчати.

Арія крутнулась у сідлі — й відчула, як ланки Гончакової кольчуги уп’ялися їй у спину. Він обіймав її обіруч; на обпечену лівицю він для захисту вдягнув сталевий наручник, проте Арія бачила, як він міняв пов’язку, під якою шкіра досі не загоїлася й сочилася гноєм. Та навіть якщо опіки й боліли, Сандор Кліган цього не показував.

— Це Чорноводий Бурчак?

Вони стільки їхали під дощем у темряві, неходженими лісами й безіменними селами, що Арія геть втратила орієнтацію.

— Це річка, яку треба перейти, а більше тобі знати не потрібно.

Час від часу Кліган відповідав на її запитання, але попередив, щоб не намагалася завести розмову. Того першого дня він зробив їй багато попереджень. «Ще раз мене вдариш — зв’яжу тобі руки за спиною,— сказав він.— Ще раз спробуєш утекти — зв’яжу тобі ноги. Поверещи, закричи або вкуси мене ще раз — я тобі кляп у рота запхаю. Можемо їхати удвох у сідлі — а можу й перекинути тебе через коня, як свиню на заріз. Сама обирай». Арія обрала сідло, та вже першої ж ночі, коли зупинилися на відпочинок, вона дочекалася, поки, як їй здавалося, Кліган засне, та знайшла величеньку гостру каменюку, щоб розтовкти ту його бридку голову. «Тиха як тінь»,— казала вона собі, підкрадаючись до нього, але робила це, видно, недостатньо тихо. Як виявилося, Гончак не спав. А може, збудився. Хай там як, а він розплющив очі, сіпнув ротом — і відібрав у неї каменюку, як у немовляти. Тільки й удалося що копнути його ногою. «Це я тобі пробачу,— сказав Гончак, пожбуривши каменюку в кущі.— Але будеш дурна і спробуєш ще раз — і я тебе поб’ю».

«Може, просто вб’єте мене, як Майку?» — заверещала на нього Арія. Тоді вона ще була зухвала, не так боялася, як лютувала.

У відповідь він ухопив її за барки й підтягнув просто до свого попеченого обличчя. «Ще раз вимовиш це ім’я — і я тебе так віддубашу, аж пошкодуєш, що я тебе не вбив».

Після того він щоночі, лягаючи спати, загортав її в кінську опону й згори та знизу зв’язував мотузкою, аж вона почувалася, як немовля в сповитку.

«Мабуть, таки Чорноводдя»,— вирішила Арія, спостерігаючи, як злива шмагає ріку. Гончак — пес Джофрі, отже, він везе Арію назад у Червону фортецю, щоб передати Джофрі й королеві. Хотіла б вона, щоб вийшло сонце: тоді б вона точно могла сказати, в якому напрямку вони їдуть. Що більше вона дивилася на мох на деревах, то більше заплутувалася. На Королівському Причалі Чорноводий Бурчак не здавався таким широким, але ж то було до дощів.

— Броди точно позатоплювало,— мовив Сандор Кліган,— та й перепливати я б не ризикував.

«Отже, перейти неможливо,— подумала Арія.— І нас точно піймає лорд Берик». Кліган добряче поганяв свого великого чорного огира, тричі кружляв, щоб збити погоню з пантелику, одного разу навіть проїхав півмилі повноводим струмком... та Арія і досі, озираючись, щоразу сподівалася побачити беззаконників. Навіть намагалася їм допомогти, дряпаючи своє ім’я на стовбурах дерев, коли ходила в ліс по маленькому, та на четвертий раз її на цьому застукав Кліган — і все. «Байдуже,— запевняла себе Арія,— Торос мене побачить у своєму полум’ї». От тільки він усе ніяк її не бачив. Ще й досі не бачив, а коли вони перейдуть ріку...

— Неподалік має бути містечко Гаровей,— мовив Гончак.— Де лорд Рут тримає двоголового водяного коня старого короля Андагара. Може, на ньому і переправимося.

Арія зроду не чула про старого короля Андагара. І двоголового коня теж не бачила, особливо такого, що міг би по воді переїхати, але розуміла, що розпитувати не варто. Прикусивши язика, вона сиділа, застигнувши, а Гончак розвернув коня й рушив гребенем уздовж річища, вниз за течією. Принаймні так дощ лупив їм у спину. Арії-бо вже набридло, як він лупить в очі, засліплюючи її, і стікає по щоках, так наче вона повсякчас плаче. «Вовки не плачуть»,— нагадала вона собі вкотре.

Не так давно перевалило за полудень, але небо потемніло, як у сутінках. Арія вже й порахувати не могла, скільки днів не бачила сонця. Вона промокла до кісток, сідлом натерла дупу, чхала, а все тіло боліло. Її почало лихоманити, час від часу вона нестримно тремтіла, та коли вона сказала Гончаку, що захворіла, той тільки загарчав на неї. «Витри носа і стули пельку»,— відтяв він. Тепер він переважно дрімав у сідлі, пускаючи коня сільськими дорогами чи звіриними стежками. Кінь у нього був з важких рисаків, завбільшки майже з дестрієра, але швидший. Невідомець — ось як його назвав Гончак. Одного разу вона спробувала його вкрасти, коли Кліган під деревом прилаштувався відлити, подумавши, що втече і він не зможе її зловити. Але Невідомець їй мало щоку не відкусив. З господарем він був лагідний, як старий мерин, та з усіма іншими норов мав чорний, як його масть. Арія ще не бачила, щоб кінь так блискавично кусався чи хвицався.

Багато годин їхали уздовж річища, перетнули два заболочені струмки й аж нарешті дісталися місця, про яке говорив Сандор Кліган.

— Містечко лорда Гаровея,— мовив він, а тоді, побачивши його, вигукнув: — Сьоме пекло!

Безлюдне містечко геть було затоплене. Вода піднялася й залила береги. Від Гаровея