Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Схоже, твій стан стабілізується, — сказав я. — Ковтай іще!
Щось ударило мене по нирках, з правого боку, я відлетів і впав, розвернувшись обличчям догори. Побачив над собою високого темного чоловіка із занесеною ногою — він ще не встиг поставити її на землю після того, як мене вгамселив. На ньому були зелені штани та чорна сорочка, на голові — зелена бандана.
— Що за збочення ви практикуєте? — поцікавився той. — Та ще й у святому місці?
Я перекотився на коліна і скочив на ноги, зігнувши зап’ясток правиці так, щоб узятися за кинджал при моєму боці. Ліву руку я витягнув перед собою. Зі свіжого порізу лилося вже не полум’я, а кров.
— Яке твоє в біса діло? — сказав я. І тут на мене спало раптове осяяння, і я додав: — Каїне.
Посміхнувшись, він уклонився, схрестив руки на грудях і тієї ж миті розвів їх. Щойно у нього в руках нічого не було, а наразі в правиці блиснув кинджал. Мабуть, Каїн вихопив його з піхов, що ховалися в його лівому збірчастому рукаві. Мав чимало тренуватися, щоб відпрацювати такий блискавичний рух. Я спробував пригадати, що чув про Каїна та ножі, пригадав й одразу ж про це пошкодував. Його вважали майстром двобою на ножах. От чорт.
— Ти мене обскакав, — зауважив Каїн. — Мені твоє обличчя здається знайомим, але не знаю, хто ти такий.
— Я Мерлін, — сказав я. — Син Корвіна.
Він пішов довкола мене, роздивляючись, але зупинився і кивнув:
— Вибач, мені важко у це повірити...
— Вір чи не вір, як хочеш. Це — правда.
— А оцей, інший? Його ім’я Юрт, чи не так?
Він показав на мого брата, який щойно підвівся на ноги.
— Звідки тобі це відомо? — запитав я.
Каїн зморщив лоба, примружив очі, помовчав.
— Я... я не знаю, — мовив після паузи.
— А я знаю, — сказав я. — Спробуй пригадати, де ти перебуваєш і як тут опинився.
Він позадкував на два кроки. А тоді вигукнув:
— Це він!
Тієї ж миті закричав і я:
— Юрте! Стережися!
Юрт повернувся й кинувся утікати. Я метнув кинджал, а це завжди не найкращий варіант. Але в мене залишався ще меч, яким міг дістати Каїна, перш ніж той дістане мене.
Юрт знову продемонстрував спринтерські здібності, і за мить його вже було не дістати. Як не дивно, мій кинджал уцілив Каїнові у праве плече, пробивши м’язи на дюйм чи близько того. І, не встиг Каїн навіть розвернутися до мене, його тіло розлетілося навсібіч на дюжину смерчів й умить утратило будь-яку людську подобу. Смерчі оберталися зі свистом, один навколо одного, два стикнулися й злились, утворивши один, більший, смерч, який швидко поглинув менші. Після кожного злиття свист лунав нижче й гучніше. Смерч, що увібрав у себе всі інші, хитнувся в мій бік, але змінив напрямок і стрелив у небо, де й розвіявся. Кинджал віджбурнуло назад, і він упав за крок від мене. Піднявши його, я відчув, що він ще теплий, і, поки я ховав його в чобіт, кинджал не припиняв тихенько гудіти.
— Що це було? — гукнув Юрт, знову наближаючись до мене.
— Очевидно, фантоми Лабіринту так реагують на зброю, виготовлену у Дворах, — відказав я.
— Добре, що ти мав її під рукою. Але чому він на мене накинувся?
— Гадаю, Лабіринт надіслав його, щоб не дати тобі набути автономії. Або знищити тебе, якщо ти встигнеш її набути. Гадаю, Лабіринтові не подобається, коли ворожі агенти стають сильними і стабільними в цьому місці.
— Але ж я не є загрозою! Не приставав на жодний бік, залишаюся сам за себе. Я, чорт забирай, хочу тільки вибратися з цього клятого місця та взятися до власних справ.
— Можливо, це само собою і становить загрозу.
— Як це? — не зрозумів Юрт.
— Хто знає, як ти скористаєшся своїм незвичайним походженням, ставши незалежним? У світлі того, що відбувається? Ти можеш порушити баланс Сил. Може, патрони не хочуть, щоб ти вибовкав якусь важливу інформацію, котрою уже володієш чи до якої маєш доступ? Ти — наче той непарний шовкопряд[135]. Ніхто не міг передбачити, як він зашкодить навколишньому середовищу, доки той не втік із лабораторії. Ти теж можеш...
— Годі! — зупинив він мене, піднявши руку. — Я нічим таким не цікавлюся. Якщо вони відпустять мене і дадуть мені спокій, то я не заважатиму їм.
— Ти маєш переконувати не мене, — сказав я.
Він ще якусь мить продовжував дивитися на мене, тоді повернувся спиною. Навколо, за межами нашої освітленої стежини, панувала темрява, і я не бачив у ній нічогісінько. Але він гукнув на повний голос, звертаючись, гадаю, до чогось... чого завгодно:
— Ти мене чуєш? Не хочу, щоб мене у це вплутували! Я просто хочу піти звідси. Живи й дай жити іншим, чув про таке? Ну, що, згода?!
Підскочивши до нього, я схопив його за зап’ясток і смикнув на себе. А зробив це тому, що помітив, як у повітрі над його головою починає проявлятися зменшена примарна копія образу Лоґрусу. Мить, і вона пірнула долу, спалахнувши, наче блискавка, супроводжуючись звуком, схожим на ляскання батога, пройшла тим місцем, де щойно стояв Юрт, і зникла, зробивши отвір у стежині.
— Бачу, зав’язати не так просто, — вимовив Юрт. Він задер голову й подивився у небо. — Можливо, саме зараз воно готується вдарити знову. Може влупити будь-якої миті, коли я найменше на це чекатиму.
— Усе, як у справжньому житті, — не став заперечувати я. — Втім, гадаю, ти можеш розглядати це як попереджувальний постріл і поки що заспокоїтись. Їм непросто сюди дістатись. Але ось що важливо: мене змусили визнати, що це мій персональний іспит. Отож, я хотів би почути від тебе, просто зараз, яка твоя роль: допомагати мені чи перешкоджати?
— Якщо ти про це заговорив, — відповів він, — то пригадую, що я раптом опинився тут, знаючи одне: