Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

7

Коли ми дісталися скельної стіни й почали сходити на неї, частина рук махала нам услід на прощання. Юрт показав їм носа.

— Чи можеш ти мене винити, що я хочу втекти звідси? — звернувся він до мене.

— Жодним чином, — відповів я.

— Якщо та кров, що я отримав від тебе, справді зробила мене недосяжним для Лоґрусу, то я можу тут замешкати хтозна-як надовго.

— Цілком можливо, Юрте...

— От чому ти маєш зрозуміти, що я цілив крижиною у Борела, а не в тебе. Ти кмітливіший за нього, і в тебе є шанс знайти вихід звідси, а до того ж він був творінням Лоґрусу й у нього не знайшлося б достатньо вогню в разі потреби.

— Мені це теж спадало на думку, — відказав я, промовчавши про інші можливі варіанти, про які здогадувався. Не хотів завчасно розкривати карти. — Але на що ти натякаєш?

— Хочу сказати, що допоможу тобі в усьому, тільки не залишай мене тут самого. Знаю, що ми з тобою раніше ніколи не ладнали, але зараз хочу забути про це, аби твоя згода.

— Я завжди був не проти. Це ти розпочинав усі наші сварки та робив мені капості.

Юрт усміхнувся і мовив:

— Ніколи я цього не робив і не збираюся. Гаразд, гаразд, твоя правда. Я тебе не любив, а може, й зараз не люблю. Але не шкодитиму тобі, тепер, коли ми один одного потребуємо, щоб вибратися звідси.

— На мій погляд, я потрібний тобі у сто разів більше, ніж ти мені.

— Не можу заперечувати і не можу змусити тебе повірити мені, — сказав він. — Хоч і хотів би.

Деякий час ми мовчки йшли вгору, і я переконував себе, що повітря потроху теплішає. Нарешті він знову заговорив:

— Я нагадую твого брата Юрта і майже точно відтворюю його таким, яким він був колись — точно, але не зовсім. Наша з ним розбіжність почалася з нашого з тобою змагання в бігу. Адже мої обставини стосуються тільки мене, а ще я постійно розмірковую, відтоді, як отримав автономність. Реальний Юрт знає те, чого не знаю я, і володіє силами, яких я не маю. Але я знаю все про нього, аж до того часу, як він пройшов Лоґрусом, і я — найкращий експерт щодо того, як працює його голова; хіба після нього самого. Отже, якщо він і насправді перетворився на таку загрозу, як ти кажеш, можливо, я виявлюся навіть дуже корисним, коли тобі треба буде завбачити його кроки.

— Щось у цьому є, — визнав я. — Якщо тільки, звісно, ви обидва не граєте в одну дудку.

Юрт заперечно покрутив головою.

— Він мені не довірятиме, а я не довірятиму йому. Ми обидва з ним не такі дурні. Завдяки самоаналізу, розумієш?

— Це означає, що не можна довіряти жодному з вас.

Він наморщив лоба, а потім кивнув:

— Гадаю, це так.

— То чому б я мав тобі довіряти?

— Просто зараз тому, що ти тримаєш мене за яйця. Згодом — тому, що я буду тобі до біса корисним.

Ще кілька хвилин ми підіймалися мовчки, а потім я сказав:

— Найбільше мене турбує те, що Юрт пройшов крізь Лоґрус не так давно. Ти не є дорослішою чи поміркованішою версією мого найменш улюбленого родича. Ти — копія, дуже близька до оригіналу. Не думаю, що за такий невеличкий проміжок часу ти встиг дуже змінитися.

Він здвигнув плечем.

— Що можу сказати, крім того, що вже сказав? — промовив. — Тоді укладімо угоду, враховуючи тільки наші можливості та власні інтереси.

Я посміхнувся. Ми обидва розуміли, що в будь-якому разі справи розвиваються саме так. Але наші балачки допомагали скоротати час. Ми піднімалися все вище, а мені тим часом майнула думка.

— Як гадаєш, ти можеш мандрувати Тінню? — запитав я Юрта.

— Не знаю, — відказав той, помовчавши. — Мій останній спогад перед тим, як я опинився тут, — це як проходжу крізь Лоґрус. Гадаю, тоді він і зробив запис. Тому я не маю спогадів про те, як Сухай навчав мене пересуватися Тінями, чи про свої спроби. На мою думку, я можу це робити, а ти як гадаєш?

Я зупинився віддихатися.

— Це настільки заплутана магія, що я в ній нічого не тямлю. Гадав, може, тебе закинули сюди з готовими відповідями на такі запитання, тобто з надприродним відчуттям, що тобі під силу, а що ні.

— На жаль, це не так. Якщо тільки не вважати, що інтуїція — це щось надприродне.

— Якщо ти не помиляєшся надто часто, може, це так і є.

— От лайно! Але наразі зарано робити висновки.

— Лайно. Твоя правда.

Невдовзі ми піднялися вище тієї імли, звідки, очевидно, сипалася сніжна крупа. Ще далі вітер змінився легеньким вітерцем. Ще трохи, і не стало й вітерцю. Гребінь вималювався трохи попереду, тож незабаром ми були вже на ньому.

Озирнувшись, я поглянув униз. Побачив лише легке мерехтіння, що пробивалося крізь туман. А перед нами бігла наша доріжка, зиґзаґом, де-не-де пунктиром, наче написана морзянкою. Ці регулярні розриви, можливо, пояснювалися скелями. Доріжка вела нас праворуч, потім повернула ліворуч.

Не припиняв стежити за Юртом: чи не помічу з виразу його обличчя, що він упізнає місцевість. Слова — це лише слова, а він був версією того Юрта, з ким я зростав разом. І якщо з його вини вскочу в якусь халепу, то негайно простромлю Ґрейсвандіром те місце, яке він наразі займає.

Миготіння.

Ліворуч з’явилося щось схоже на печеру в скелястому схилі... ні, це наче отвір до іншої реальності. Автомобіль дивного вигляду їде крутою міською вулицею...

— Що?.. — почав Юрт.

— Я ще не зрозумів, що це означає. Чортова купа таких картинок виникала й раніше. До речі, я спочатку повважав тебе одним з таких видив.

— Але це виглядає достатньо реально, щоб зайти й подивитися.

— Може, й так.

— А раптом це наш вихід звідси?

— Не знаю, мені здається, це було б надто просто.

— Чому б нам не перевірити?

— Ти перший, — сказав я йому.

Ми зійшли зі стежини, наблизилися до вікна у реальність, і Юрт ступив крок уперед. За мить він був на тротуарі обіч тієї вулиці,