Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— У тебе на все готова відповідь, — він почав роздратовано, а завершив фразу спокійно: — ...але цього разу маєш слушність.

Ми на кілька хвилин зупинилися, поки він ставав нижчим, приземкуватішим.

— А себе ти не збираєшся змінювати? — поцікавився.

— Ризикну залишитися таким, який є, — відказав я. — Так можу швидше рухатися.

— Так можеш швидше сісти на дупу.

— Побачимо.

Ми рушили далі, тримаючи рівновагу. Далі від стіни вітер лютував іще дужче. Але наша крижана стежка виявилася не суцільною ковзанкою, як ми боялися. Поверхня її була хвилястою та зернистою, і це забезпечувало хоч якесь зчеплення. Повітря заходило в легені холодним полум’ям, сніжна крупа крутилася крутнями, і вони дзиґами перетинали наш шлях. Стежина у нас під ногами наразі присвічувала блакитним сяйвом, забарвлюючи блакитним і сніжинки, що пролітали над нею. Десь за чверть милі обабіч стежини почали раз у раз виникати примарні картини. Перше з видінь показувало власною персоною мене, розпростертого на купі обладунків у каплиці; другою з’явилася Дейдра — вона стояла під ліхтарем і дивилася на годинник.

— Що за чортівня? — запитав Юрт, помітивши ці картини, що вигулькнули з темряви й миттєво зникли.

— Як не знав, що воно таке, побачивши цю чудасію вперше, так і тепер не знаю. Коли побачив тебе вперше, то подумав, що ти — одне з таких видінь. Вони виникають і тануть. Жодної послідовності я не помітив.

Наступного разу з’явилася картинка начебто вітальні: стіл, а на ньому ваза з квітами. У кімнаті нікого не було. Картинка миттєво зникла...

Ні, не зовсім так. Кімната зникла, але квіти залишилися, лежали собі просто на льоду, трохи осторонь. Я зупинився, тоді попрямував до них.

— Мерлю, не знаю, чи можна залишати стежину...

— Під три чорти, — відказав я, наблизившись до крижаної брили, що нагадала мені той Стоунхендж, звідки нещодавно вибрався. Біля її підніжжя буяли барвисті спалахи.

Тут було їх чимало — троянди різного сорту, різного кольору. Нахилившись, я взяв одну, майже срібну...

— Що ти тут робиш, хлопчику? — почув знайомий голос.

Хутко випроставшись, я побачив, що висока темна постать, яка виткнулася з-за брили льоду, звертається не до мене. Чоловік із посмішкою кивав головою Юртові.

— Мордуюся, і все псу під хвіст, — відповів Юрт.

— А це, мабуть, і є пес, — сказав чоловік, — вскубнув кляту квітку. Срібну троянду Амбера... лорда Корвіна, гадаю. Привіт, Мерліне. Шукаєш свого батечка?

Я дістав англійську шпильку — завжди маю із собою кілька, вколотих у підбійку плаща, і причепив троянду собі на груди, біля серця. Цей чоловік був Лорд Борел, герцог королівського Двору Свейвілла і, за чутками, один із коханців моєї матері. Тільки все це — у далекому минулому. А ще його вважали одним із найбільших майстрів меча у Дворах. Довгі роки він виношував ідею-фікс — убити мого батька, або Бенедикта, або Еріка.

На своє нещастя, Борел зустрівся саме з Корвіном, та ще й тоді, коли татусь поспішав. Вони так і не схрестили клинки. Натомість татусь його піддурив і уколошкав у манері, яка, боюся, формально не зовсім тягнула на чесний бій. І добре зробив. Мені цей тип ніколи не подобався.

— Ти мертвий, Бореле. Знаєш це? — сказав я йому. — Ти — лише фантом тієї людини, якою був того дня, коли пройшов крізь Лоґрус. У реальному світі Лорда Борела більше не існує. Хочеш дізнатись, як це сталося? Корвін убив тебе того дня, коли відбулося Падіння Лабіринту.

— Брешеш, лайно ти собаче! — вигукнув Борел.

— Гм, ні, — утрутився Юрт. — Ти й насправді мертвий. Тебе закололи, так я чув. Хоча не знаю, чи це зробив Корвін.

— Він, — сказав я.

Борел відвів очі, а я помітив, що він стиснув зуби, аж жовна випнулися.

— Це місце — щось на кшталт загробного світу, чи як? — поцікавився він трохи згодом, усе ще не дивлячись на нас.

— Можеш і так вважати, якщо хочеш, — сказав я.

— А тут можна померти ще раз?

— Гадаю, так, — підтвердив я.

— Що це?

Його погляд упав на щось на льоду, і я теж подивився туди. Неподалік щось лежало, і я зробив крок у тому напрямку.

— Рука, — відповів Борелу. — Це схоже на людську руку.

— Що тут відбувається? — спитав і Юрт, наблизившись та штурхнувши руку носаком чобота.

Вона поворухнулася, але так, що стало зрозуміло: рука не просто лежить собі, а радше виходить з-під криги. Насправді вона сіпнулася й конвульсивно смикалась упродовж іще кількох секунд. Я помітив ще одну, трохи віддалік, а також іще щось, схоже на ногу. Ще далі — рука аж по плече...

— Продукти глибокого замороження, що належать якомусь канібалові, — припустив я.

Юрт пирснув.

— Значить, ти теж мертвий, — констатував Борел.

— Нічого подібного! — заперечив я. — Я — справжній. Я тут мимохідь, по дорозі до значно — значно! — кращих місць.

— А Юрт?

— Щодо Юрта питання цікаве, як з фізичного, так і з теологічного погляду, — пояснив я. — Він має приємність дивовижним чином перебувати у двох місцях водночас.

— Не сказав би, що це така вже приємність, — зауважив Юрт. — Але коли порівняти з тим, яка цьому альтернатива, мабуть, я радий, що перебуваю тут.

— Оце і є приклад позитивного мислення, якому Двори завдячують своїм процвітанням уже стільки років, — сказав я.

Юрт знову не втримався від сміху.

Позаду мене прошелестів той металевий, із присвистом, звук, який, раз почувши, уже не забудеш. Я знав, що навряд чи зможу витягти свій клинок, розвернутися й відбити удар, якщо Борел хоче вразити мені у спину. З іншого боку, він дуже пишався тим, що дотримувався кожної дрібнички церемоніалу, коли мав нагоду когось убити. Борел завжди грав чесно, бо був таким до біса вправним, що все одно ніколи не програвав. А може, й репутація в цьому допомагала. Я негайно підняв руки, аби роздратувати його тим, що підозрюю, наче він збирається напасти на мене ззаду.

«Фракір, залишайся невидимою, — наказав я подумки. — Коли повернусь і крутну зап’ястком, — нападай. Причепися до нього, дістанься його горлянки. Ти знаєш, що робити далі».

«Добре, шефе», — відповіла Фракір.

— Витягни клинок і обернися до мене, Мерлю.

— Звучить не