Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Здаюся, — промовив я, проходячи крізь те місце, котре мить тому займав портрет. — Відповіді на питання ускладнюють усе ще більше, ніж ті ситуації, що викликали самі питання.
— Оскільки ми мандруємо між Тінями, чи не може це бути натяком на те, що будь-яка річ є реальною, у якомусь місці?
— Може. Але я знав це й раніше.
— Або що всі речі реальні, лише в різному сенсі, у різні часи та в різних місцях?
— Добре, те, що ти кажеш зараз, цілком тягне на повідомлення. Але я сумніваюся, що варто було вдаватися до таких крайнощів лише з метою проілюструвати певні філософські постулати, можливо, нові для тебе, але заяложені для решти. На це має бути якась особлива причина, тільки не можу збагнути, яка.
Досі всі картини, які я проминав, містили тільки неживу натуру. Тепер, однак, одна за одною стали траплятися такі, на яких були присутні люди, а інколи й інші істоти. Ці сцени — часом батальні, часом амурні, або просто побутові — були сповнені дії.
— Так, я помічаю певний прогрес, — зауважила Фракір. — Сподіваюся, це означає, що ми рухаємося в потрібному напрямку.
— Коли вони вистрибнуть звідти й накинуться на мене, — знатиму, що я на місці.
— Хтозна. Мистецтвознавство видається мені непростою справою.
Утім, ланцюжки епізодів скоро зблякли й зникли, і я знову пересувався бігцем стежиною, що світлою лінією протинала темряву. Нижче й нижче положистим схилом, а попереду — перехрестя. Де ж цей Чеширський Кіт[132], коли я так потребую логіки кролячої нори?
Щойно я спостерігав за тим, як наближається перехрестя, й ось, не встиг і оком змигнути, як воно дивовижним чином змінилося. Тепер праворуч, на найближчому до мене розі, виник ліхтарний стовп. Нечітка постать стояла під ним, тримаючи запалену сигарету.
— Фракір, як вони притягли сюди цей стовп? — запитав я.
— Дуже швидко.
— А що тобі каже інтуїція?
— Увага спрямована на тебе. Але наразі без лихих намірів.
Я сповільнив кроки. Моя доріжка перетворилася на бруковану вулицю, з бордюрами обабіч. Я перейшов із її середини на правий тротуар.
Коли я почав рухатися тротуаром, звідкись прилетіло пасмо вологого туману й затулило від мене ліхтар. Було помітно, що тротуар теж зволожнів. Кроки мої відлунювали так, наче я простував поміж будинків. Але туман устиг стати таким густим, що я не міг роздивитися будинків, лише відчував, що вони мають там бути, бо подекуди в тумані наче вимальовувалися темні громади. У спину мені почав дути холодний вітер, і я відчув, як на мене падають окремі краплини вологи. Я зупинився. Підняв комір плаща. Над головою розчув слабке гудіння літака, цілковито прихованого за темрявою і туманом. Коли літак пролетів, я рушив далі. Тепер чув, як десь дуже далеко, можливо, за кілька вулиць звідси, хтось грає на фоно. Ледь чутна мелодія здавалася лиш трохи знайомою. Я щільніше загорнувся у плащ. Пасма туману згустилися навколо мене.
Ще три кроки, і туман розсіявся, а вона виникла просто переді мною. Стояла, приткнувшись спиною до ліхтарного стовпа. На голову нижча від мене, у пальті-тренчі та чорному береті на чорному ж блискучому волоссі. Вона кинула сигарету на землю й неквапом роздушила її носком черевичка. Черевички у неї були теж чорні, на високих підборах, з тонкої дорогої шкіри. Встиг помітити, що ніжки в неї були також класні. Вийнявши з кишені пальта плаский срібний портсигар, вона відкинула накривку з опуклим зображенням троянди, видобула сигарету, вставила її собі в рота, закрила портсигар і сховала його. А тоді, дивлячись повз мене, спитала:
— Вогнику не знайдеться?
Сірників я не мав, але не збирався пасувати через таку дрібничку.
— Звичайно, — промовив я, повільно підносячи руку до її витонченого обличчя. Розвернув руку долонею до себе, аби вона не помітила, що в ній нічого нема. Тієї миті, коли я прошепотів потрібне слово і вогник з пучки мого пальця перестрибнув на кінчик її сигарети, вона торкнулася моєї руки, наче притримати. Звела на мене очі, величезні, темно-сині, з довгими віями, і зустрілася поглядом зі мною. Зойкнувши, зронила сигарету.
— Mon Dieu![133] — вигукнула і кинулася до мене, розкривши обійми. Припавши до мене, заридала. — Корвіне! — вимовила. — Ти знайшов мене! Нарешті!
Я не випускав її з обіймів, не відповідаючи, не бажаючи порушити чуже щастя такою дурницею, як правда. Хай їй чорт, тій правді! Погладив її по голові.
Не відразу, відсунувшись трохи, вона підвела до мене голову. І минуло ще кілька секунд, доки зрозуміла, що це тільки схожість, що вона побачила те, що хотіла побачити. Отже, я запитав:
— Що така дівчина, як ти, робить у такому місці, як це?
Вона тихо розсміялася.
— Ти знайшов шлях? — запитала, відтак її очі звузилися: — Ти не...
Я похитав головою.
— Мені не стало духу.
— Хто ти такий? — запитала вона, позадкувавши на півкроку.
— Моє ім’я Мерлін, і я проходжу якийсь божевільний квест, не розуміючи його.
— Амбер, — сказала вона неголосно, усе ще не прибираючи руки з моїх пліч, і я кивнув.
— Не знаю тебе, — мовила. — Відчуваю, що мала б... але... не знаю.
Вона знову наблизилася до мене й поклала голову мені на груди.
Я почав щось казати, пояснювати, але вона приклала мені пальця до вуст.
— Ще ні, не зараз, а може, ніколи, — вимовила. — Не розповідай. Не розповідай мені більше нічого. Але ти маєш знати, фантом ти Лабіринту чи ні.
— А що таке фантом Лабіринту?
— Артефакт, якого створив Лабіринт. Він записує всіх, хто ним проходить. Лабіринт може викликати нас, коли забажає, викликати такими, якими ми були, коли проходили крізь нього. Може використати нас, як захоче, послати нас туди, де матиме для нас завдання. Можна сказати, що це його закляття. Якщо нас знищити, він може відтворити нас знову.
— І часто він так робить?
— Не знаю. Я не знаю, чого він хоче, а надто, як він вчиняє з іншими. Знаю тільки про себе, — тоді вона раптом виголосила, узявши мене за руку: — Ти не фантом.