Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Сучий син і надалі наздоганяв та наздоганяв мене, нагнав, вирвався уперед і на мить збавив темп. Я відразу ж порівнявся з ним. Але цей тип не думав здаватися. Він утримував неймовірний темп, у якому ми наразі рухались, а я не збирався зупинятися, якщо тільки в мене не розірветься серце.
Отак ми бігли, практично впритул. Я не знав, чи вистачить мені духу на фінішний спурт. Не міг сказати, чи біжу трохи попереду, чи поруч, чи на крок позаду мого суперника. Важко гупаючи, ми долали наші паралельні сяйливі доріжки, рухаючись до точки перетину з блискучою лінією, і раптом відчуття скляного екрана між нами зникло. Дві освітлені доріжки злилися в одну, ширшу. Тепер руки та ноги мого двійника рухалися самі собою, не віддзеркалюючи мої рухи.
На фінішній прямій ми дедалі більше наближались один до одного і, нарешті, зблизилися настільки, що я міг роздивитися свого напарника. Я біг наввипередки не з власним відбитком: він мав довге волосся, що розвівалося від бігу, й у нього бракувало лівого вуха.
Я знайшов сили на фінальний ривок. Той, інший, — також. До стрічки ми дісталися майже одночасно. Думаю, що я торкнувся її першим, але на сто відсотків не впевнений.
Ми пробігли ще трохи далі й упали, хапаючи ротом повітря. Я хутко відкотився вбік, так, щоби тримати іншого під контролем, але він просто лежав, відхекуючись. Поклавши руку на зброю, я чекав, слухаючи, як стугонить кров у вухах.
Трохи віддихавшись, я сказав:
— Не знав, що ти, Юрте, можеш так пробігти дистанцію...
Він уривчасто реготнув.
— Ти ще багато чого не знаєш про мене, братику...
— Не сумніваюся, — сказав я.
Юрт тилом долоні витер із лоба піт, і я помітив, що палець, який він утратив у печерах Колвіра, знову на місці. Або це був Юрт із іншої часової гілки, або...
— То як там Джулія? — запитав я його. — Чи все з нею добре?
— Джулія? — перепитав той. — А хто це така?
— Вибач, але ти не той Юрт.
— А що це має означати? — він підвівся на лікоть і пропікав мене здоровим оком.
— Справжній Юрт ніколи не наближався до Лабіринту Амбера...
— Я і є справжній Юрт!
— У тебе всі пальці цілі. А він утратив один, недавно. На моїх очах.
Той раптом відвів очі.
— Ти, певне, фантом Лоґрусу, — вів я далі. — Мабуть, він робить ті ж фокуси, що й Лабіринт: створює записи тих, хто проходить крізь нього.
— І це сталося й зі мною? — запитав він. — Я не міг до пуття пригадати... навіщо я тут... знав тільки, що мушу бігти з тобою наввипередки.
— Можу побитись об заклад, що останній твій спогад, перш ніж ти потрапив сюди, це спілкування з Лоґрусом.
Він знову подивився на мене. Кивнув.
— Твоя правда. І що все це означає? — запитав він.
— Точно не знаю, — відповів я. — Проте маю певні ідеї щодо цього. Це місце є чимось на кшталт вічного споду Тіні. І воно практично за межами досяжності й Лабіринту, й Лоґрусу. Але обидва вони можуть проникнути сюди, використовуючи своїх фантомів — штучних конструктів, створених із тих записів, які вони зробили з нас, коли ми крізь них проходили...
— Хочеш сказати, що я не хто інший, як дурний запис? — схоже було, що він готовий розплакатись. — А лише недавно все було просто чудово! Я пройшов Лоґрус, упорався. Уся Тінь лежала біля моїх ніг. — Він потер скроні. А тоді випалив: — Ти! Мене запроторили сюди через тебе. Я мав змагатися з тобою, випередити тебе в забігу.
— Ти чудово біг. Не знав, що ти так класно бігаєш.
— Я почав тренуватися, коли дізнався, що ти займаєшся бігом у коледжі.
— І досяг великих успіхів, — визнав я.
— Але це через тебе я опинився у цьому клятому місці. Чи... — він пожував губами. — Це не зовсім так, правда ж? В іншому разі я б не опинився ніде. Я просто запис... — Він подивився мені просто в очі. — Як довго це триватиме? — запитав. — На який час розраховані фантоми Лоґрусу?
— Не маю жодного поняття, що відбувається з такими створіннями і яким чином з ними поводяться, — відказав я. Але мені трапилося вже багато фантомів Лабіринту, і в мене склалося враження, наче моя кров дивним чином надає їм сил, певну автономію, навіть деяку незалежність від Лабіринту. Щоправда, одному з них, Брандові, дістався вогонь замість крові, і він розчинився. Дейдра отримала порцію крові, але її кудись утягло. Не знаю, може, вона отримала замало.
Він покрутив головою.
— Маю відчуття — не знаю, звідки воно береться, — щось таке спрацює для мене також, і що кров для Лабіринту, а вогонь для Лоґрусу.
— Але не знаю, як визначити, де моя кров спалахне, — зауважив я.
— Вона горітиме тут, — відказав той. — Це залежить від того, хто контролює це місце. Схоже, мені це відомо. Тільки не знаю, звідки.
— То чому Бранд опинився на території Лоґрусу?
Він криво посміхнувся.
— Схоже, Лабіринт хотів використати зрадника для якоїсь диверсії. А може, Бранд забажав збацати власне дільце, наприклад, обвести круг пальця Лабіринт.
— Це на нього схоже, — погодився я, нарешті вирівнявши дихання.
Вихопивши з чобота клинок, що належав Хаосу, я полоснув себе по лівому передпліччю, пересвідчився, що звідти вирвалося полум’я, і простягнув руку до Юрта.
— Поквапся! Пий, якщо можеш! — вигукнув я. — Перш ніж Лоґрус прибере тебе звідси!
Він схопив мою руку. Здавалося, він ковтає те полум’я, що било з мене. Поглянувши вниз, я побачив, як стають прозорими його ступні, а потім і ноги, до колін та вище. Схоже, Лоґрус прагнув витребувати його до себе, так само, як Лабіринт прикликав
