Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Він звів на мене очі й похитав головою.

— Ні, не працює, — підтвердив, повертаючи мені карту. — Як... як він?

— Ти знав, що він убив Каїна, аби помститися за тебе?

— Ні, не знав. Але я й чекав від нього чогось такого. Не менше.

— Ти ж не зовсім Бранд, чи не так?

Він розреготався, відкинувши голову.

— Я — Бранд, цілком і повністю. Але я не той Бранд, якого ти міг знати. Не питай більше: відповідь коштуватиме тобі надто дорого.

— Скільки мені коштуватиме дізнатися, хто ти такий насправді? — наполегливо запитав я, прибираючи карти у футляр.

Він підняв чашу, тримаючи її перед собою обома руками, наче збирав милостиню.

— Трохи твоєї крові, — сказав він.

— Ти що, перетворився на вампіра?

— Ні, я фантом Лабіринту, — відповів. — Дай мені трохи своєї крові, тоді я тобі поясню.

— Згода. — Однак це має бути цікава історія. — Із цими словами я дістав свій кинджал і різонув собі по зап’ястку, простягнувши руку над чашею.

Полум’я жбухнуло вгору, наче розкололася гасова лампа. Насправді по моїх жилах не тече вогонь, звісно. Але кров хаосита може виявитись у деяких місцях легкозаймистою, а це, очевидно, було саме таке місце.

Кров била фонтаном. Частина її потрапила до чаші, а частина розхлюпувалася навсібіч, забризкавши руку та чоло незнайомцеві. Він скрикнув і згорнувся. Я позадкував, бо на тому місці, де він щойно був, виник вихор, схожий на ті, що з’являлися після жертвоприношень, свідком яких я був, але не димовий, а вогняний. Він із ревінням здійнявся у повітря й за мить зник. А я залишився стояти, здивовано дивитися вгору і затискати собі зап’ясток, який усе ще курився димом.

— Оце так ефектний вихід! — констатувала Фракір.

— Родинна риса, — відгукнувся я, — і, до речі, якщо зайшлося про виходи...

Я зробив крок за камінь, вийшовши з кам’яного кола. Темрява відразу заповнила його, ще погустішавши. А моя стежка, відповідно, засвітилась ясніше. Переконавшись, що зап’ясток уже не димить, я відпустив його.

Бажаючи забратися далі від цього місця, я припустив труськом. Озирнувшись трохи згодом, уже не побачив каменів, що стояли сторч, а лишень блідий вихор. Він блякнув на очах, підіймаючись вище й вище, і нарешті геть зник.

Я побіг далі. Стежина потроху почала забирати вниз, і невдовзі я вже спускався з гори легким, розмашистим кроком. Бачив, як яскравою стрічкою збігала долу стежина, тяглася вперед і вперед, аж поки губилася з очей. Я здивувався, побачивши, що не так далеко попереду мій шлях перетинається з іншою променистою смугою.

— Маєш спеціальні інструкції щодо перехресть? — запитав я.

— Наразі не маю, — відповіла Фракір. — Найімовірніше, тобі доведеться робити вибір. А на чому він має базуватися, довідаємося, коли будемо на місці.

Унизу простелялася широка млиста рівнина, де-не-де поцяткована окремими вогниками. Деякі горіли рівним світлом, деякі миготіли, але жодний вогник не рухався. Але інших ліній світла, крім моєї стежки та стежини, що її перетинала, не було. Звуків теж не було чутно: лише моє дихання та відлуння моїх кроків. Ані вітерцю, ні якихось запахів, а температура повітря саме така, щоб її не помічати. Обіруч мрячили якісь темні громади, але я не мав жодного бажання їх досліджувати. Хотів одного: покінчити з цією незрозумілою історією, забратися звідси під три чорти та й повернутися нарешті до своїх справ.

Але ось обабіч стежини то там, то тут стали виникати розпливчасті плями світла. Вони вигулькували нізвідки, якийсь час трималися, коливаючись, мінячись цятками, і знову зникали. Це було схоже на прозорі завіси, які хтось почепив уздовж мого шляху, і я не зупинявся роздивитись їх, доки з глибини їхнього серпанку не почали прорізуватись абриси, набуваючи дедалі більшої чіткості. Наче тривав процес налаштування зображення, і я усе чіткіше розрізняв знайомі речі: стільці, столи, припарковані автівки, вітрини крамниць. Ще трохи, і картинки почали розцвічуватися скупими мазками кольорів.

Біля одного з предметів я зупинився подивитися. Це був червоний «Шевроле» моделі 57 року, трохи притрушений снігом, припаркований на під’їзній алеї, що видалася мені знайомою. Я наблизився до нього й простягнув руку.

Занурившись у пляму тьмяного світла, моя ліва рука відразу зблякла, аж по плече. Я спробував торкнутися машини й відчув під пальцями прохолодний метал. Черкнувши долонею зліва направо, змахнув сніг. Він залишився у мене на пальцях, коли я відсмикнув руку. Картинка негайно згасла.

— Навмисне сунув туди ліву руку, — сказав я, — із тобою на зап’ястку. То ж скажи мені, що це було?

— Дякую. Це було схоже на червоний автомобіль, укритий снігом.

— Це конструкт, побудований на інформації з мого мозку. Це моя картина, пензля Поллі Джексон, у натуральну величину.

— Тоді справи гіршають, Мерлю. Я не відчула, що це був конструкт.

— І що з цього випливає?

— Те, що стоїть за цим, набуває майстерності. Або могутності. Або і того, і того.

— От лайно! — прокоментував я. Тоді розвернувся й бігцем попрямував далі.

— Можливо, щось хоче тобі продемонструвати, що воно здатне збити тебе з пантелику.

— Тоді йому це вдалося, — визнав я. — Агов, Щось! — гукнув. — Ти мене чуєш? Ти виграло! Заплутало мене остаточно. Тепер мені можна піти додому? Якщо ж у тебе було на меті щось інше, ти програло. Я не розумію, чого ти хочеш!

Яскравий спалах прорізав млу й, швиргонувши мене на стежину, засліпив на кілька довгих секунд. Я лежав і тіпався, мов у пропасниці, а грому все не було. Коли зір повернувся до мене, а м’язи припинили судомно скорочуватися, я побачив гігантську величну постать за кілька кроків від мене й упізнав Оберона.

Тільки це була статуя, копія тієї, що прикрашала собою Головну Алею в Амбері, а може, й оригінал, бо, придивившись, я помітив на плечах монумента кілька пташиних ляпок.

— Це справжній монумент чи конструкт? — запитав я вголос.

— Гадаю, справжній, — відповіла Фракір.

Я потихеньку підвівся на ноги.

— Розумію, що це відповідь, — сказав я. — От тільки не розумію, що вона означає.

Я простягнув руку помацати статую. На дотик це нагадувало радше полотно, ніж бронзу. Тієї ж миті перспектива незрозумілим чином розвернулась, і я зрозумів, що торкаюся великого, більше ніж у натуральну величину, портрета Батька