Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Інший бік.

— Дуже смішно.

— Якщо чиєсь бажання справджується, а він цим нехтує, то ризикує розлютити Сили, — зауважив він.

— Це ти знаєш із власного досвіду?

Я почув скрип і клацання, але не відразу второпав, що він скрегоче зубами. Облишивши його, попрямував до таблички «Вихід», збираючись роздивитися ближче, що вона позначає.

Підійшов до двох каменів, що стояли стійма, накриті пласкою плитою. Таким чином утворилося щось на кшталт воріт, досить великих, аби крізь них можна було пройти. Але під ними було темно...

— Ти збираєшся сюди лізти, шефе?

— Чому б і ні? Це один з тих рідкісних моментів у житті, коли відчуваю, що керівники цього шоу без мене не обійдуться.

— Не раджу тобі нахабніти... — почала Фракір, але я вже йшов під плитою.

Лише три швидких кроки, і крізь коло з кам’яних брил, що стояли на блискотливій траві, мені вже було видно за спиною чорно-білого незнайомця дольмен з табличкою «Вихід» із ледь помітною фігуркою людини всередині нього. Я зупинився, зробив крок назад і повернувся. Побачив чорно-білу людину, дольмен у нього за спиною, темну постать усередині дольмена. Я підняв правицю над головою. Нечітка постать зробила так само. Я повернувся та подивився в тому напрямку, куди збирався йти. Темна постать усередині іншого дольмена теж стояла з піднятою рукою. Перетнувши кам’яне коло наскрізь, я опинився поруч із чорно-білим незнайомцем.

— Цей світ досить обмежений, — зауважив йому, — але ото була б морока його малювати!

Незнайомець розсміявся і сказав:

— Тобі нагадали, що кожний вихід є водночас входом.

— Побачивши тебе тут, я радше згадав п’єсу Сартра[130], — відповів я.

— Не дуже люб’язно, проте відповідає дійсності. У філософському сенсі. Я теж переконався, що пекло — це інші. Але наче не зробив нічого такого, щоб викликати твої підозри, чи не так?

— Це ти був той тип, який приніс у жертву жінку, тут, неподалік? — запитав я.

— Навіть якщо б це був я, що тобі з того? Тебе це не стосувалося.

— Бачиш, я трохи сентиментальний щодо деяких дрібничок. Наприклад, щодо цінності життя.

— Таке обурення недорого вартує. Навіть Альберт Швейцер[131] зі своїм схилянням перед життям не поширював його на глистів, мух-цеце і ракові клітини.

— Тобі відомо, про що я. Ти недавно заколов жінку на кам’яному вівтарі чи ні?

— Покажи мені цей вівтар.

— Не можу. Він щез.

— Покажи жінку.

— Вона теж зникла.

— Тоді у тебе нема доказів.

— Ми не в суді, чорт забирай! Якщо ти хочеш поговорити зі мною, відповідай! Або припинімо товкти воду в ступі.

— Я тобі відповів.

Здвигнувши плечима, я сказав:

— Добре. Я тебе не знаю, і це мене влаштовує. Бувай. Повернувшись до нього спиною, я зробив крок у напрямку стежини. І тут він промовив:

— Дейдра. Її звали Дейдра, і я, справді, її вбив.

Із цими словами він увійшов у дольмен, з якого я щойно вийшов, і зник там. Я дивився уважно, але він не з’явився під знаком «Вихід». Я розвернувся в протилежний бік і сам ступив усередину дольмена. Вийшов з іншого боку, навпроти того місця, де я був раніше, помітивши себе самого: я виходив із протилежного боку. Але незнайомця ніде не бачив.

— Що ти про все це думаєш? — поцікавився у Фракір, повертаючись на стежку.

— Може, то дух цього місця? Злий дух лихого місця? — припустила вона. — Я не знаю напевне, але, на мою думку, він теж один із цих клятих конструктів. Але тут вони значно сильніші.

Я дістався стежки, ступив на неї та попростував далі.

— Ти швидко змінюєш свій стиль мовлення, — похвалив Фракір.

— Твоя нервова система виявилася добрим учителем.

— Дякую. Якщо цей хлоп з’явиться десь поблизу і ти помітиш його першою, — дай мені знати, негайно.

— Добре. Фактично все це місце аж тхне тими конструктами. Тут на кожному камені — відбиток частини Лабіринту.

— Коли ти це помітила?

— Ще коли ти вперше пішов під знак «Вхід». Я тоді просканувала це місце щодо небезпеки.

Коли ми дісталися зовнішнього кам’яного кола, я поплескав по каменю. На дотик той був реальний.

— Він тут! — несподівано попередила Фракір.

— Агов! — почув я голос у себе над головою і подивився вгору. Чорно-білий незнайомець сидів на верхньому камені й курив тонку сигару. У лівій руці він тримав чималу чашу.

— Ти мене зацікавив, малий, — промовив він. — Як тебе звати?

— Мерлін, — відповів я. — А ти хто такий?

Не відповівши на моє запитання, він нахилився вперед і зістрибнув зі стіни, повільно рухаючись у повітрі. Приземлився на ноги біля мене, відтак випустив у повітря цівку сріблястого диму.

— Ти живий, — прокоментував він. — І на тобі відчувається слід Лабіринту, а також слід Хаосу. У твоїх жилах тече кров Амбера. Хто ти за походженням, Мерліне?

— Я син Корвіна, — сказав я, — а ти... ти — зрадник Бранд.

— Ім’я це моє, — відказав він, — але я ніколи не зраджував того, у що вірив.

— А вірив ти у власні амбіції, — додав я. — Твій дім, твоя родина, сили Порядку — усе це не мало жодного значення для тебе, хіба не так?

Він пирхнув.

— Я не вступатиму в дискусію із самовпевненим щеням.

— І я не маю жодного бажання дискутувати з тобою. Хоча це, може, й неважливо, але твій син Рінальдо — мій чи не найліпший приятель.

Я розвернувся, збираючись піти геть. Його рука важко лягла мені на плече.

— Зачекай! — сказав він. — Що ти верзеш? Рінальдо ще малий пацан.

— Помиляєшся. Ми з ним майже одного віку.

Він прибрав руку з мого плеча, а я повернувся до нього. Він випустив свою сигару, і та впала на стежину, продовжуючи диміти, а чашу переклав до тієї руки, що була огорнута темрявою. Він тер собі лоба.

— Невже у головних лініях минуло вже стільки часу? — промовив він.

У раптовому пориві я витягнув свої Козирі, знайшов карту з Люком і показав йому.

— Ось Рінальдо, — сказав я.

Він простягнув руку до Козиря, і, не знаю чому, я дозволив йому взяти карту. Він довго дивився на неї.