Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Крізь які з них?

— Одні двері належать Хаосу, другі — Порядку, а щодо природи третіх я нічого не знаю...

— І як можна зробити свідомий вибір, коли нічого не відомо?

— Гадаю, забороненими для тебе можуть виявитись усі шляхи, за винятком того, яким маєш пройти.

— Але в такому разі я не маю вибору, хіба не так?

— На мою думку, прохід крізь певні двері буде обумовлений тим, що саме із заліза ти обереш для себе.

Я проковтнув хліб і запив його залишками води. Тоді підвівся.

— Добре, — мовив. — Подивимось, як вони діятимуть, якщо я не стану обирати. Шкода, що так вийшло із цим карликом...

— Він знав, що робить і які у нього шанси.

На це я не мав чого заперечити.

Я підійшов до правих дверей, найближчих до мене. За ними відкрився яскраво освітлений коридор, що ставав дедалі яскравішим, а за кілька кроків від мене взагалі розчинявся в яскравому сяйві. Я пройшов трохи цим коридором. І ледь не зламав собі носа. Відчуття було таке, наче врізався у скляну стіну. Цілком логічно. Уявити, що це шлях, який виведе мене до світла, я не міг.

— Ти стаєш циніком просто на очах, — зауважила Фракір. — Цю твою думку я вловила.

— От і добре.

До середніх дверей я наближався обережніше. Коридор за ними був теж довгим та ще й сірим. Тут можна було бачити трохи далі, але не було на що дивитися: тільки стіни, стеля та підлога. Витягнувши руку перед собою, я пересвідчився, що шлях мені нічого не заступає.

— Схоже, це ті двері, що треба, — зауважила Фракір.

— Можливо.

Я перейшов до лівих дверей, що відчинялися в непроглядну чорноту. Темно було, хоч в око стрель. Пошукав приховану перешкоду, але тут її теж не було.

— Гм... Схоже, я все ж таки маю вибір.

— Це дивно. У мене нема жодних інструкцій щодо цього.

Я повернувся до середніх дверей, зробив крок коридором. Позаду пролунав незрозумілий звук, і я озирнувся. Карлик сів на підлозі. Ухопившись за боки, він несамовито реготав. Я хотів повернутися до каплиці, але тепер щось завадило мені. Раптом картинка почала зменшуватися, так, начебто я з прискоренням помчав у зворотному напрямку.

— Я гадав, коротун дав дуба, — сказав я.

— І я теж так гадала. Він здавався мертвим, за всіма ознаками.

Я розвернувся в той бік, куди мене скерували. Жодного прискорення не відчував. Може, це каплиця зменшувалася, поки я стояв нерухомо?

Зробив крок уперед, тоді ще один, і ще. Звуку кроків не чув. Я простував далі. За кілька кроків підняв руку помацати стіну ліворуч від себе. Там нічого не було. Я спробував торкнутися стіни праворуч. Знову нічого. Зробив крок праворуч і спробував знову. Нема нічого. Я залишався на однаковій відстані між двох стін-тіней. Бурмочучи прокльони, кинув звертати на них увагу й пішов уперед розмашистою ходою.

— Що сталося, Мерлю?

— Ти відчуваєш стіни ліворуч і праворуч від нас? — запитав я.

— Нє-а... — відповіла Фракір.

— Як вважаєш, де ми перебуваємо?

— Ідемо між Тінями.

— А куди прямуємо?

— Поки що не знаю. Знаю, що йдемо шляхом Хаосу.

— Що?! Звідки ти це взяла?! Ми ж наче мали обрати якусь залізяку, що належить Хаосу, аби нас пустили на цей шлях?

Вимовивши це, я ойкнув і кинувся себе оглядати. І знайшов його: кинджал, що зачепився за розтруб мого правого чобота. Навіть у слабкому світлі я впізнав роботу вітчизняних майстрів.

— Нас із тобою надурили! — вигукнув. — Тепер я зрозумів, чому реготав карлик. Він підкинув мені цю штуку, коли я проходив повз нього.

— Але ти хай як, а мав вибір. Між цим коридором і темним.

— Твоя правда.

— А чому обрав цей?

— Тут світліше.

5

Ще кілька кроків, і я вже не відчував навіть стін. Стеля? Власне, та сама історія. Озираючись, я не бачив коридору, не бачив входу, крізь який сюди потрапив. Безкрая гнітюча просторінь. Добре, що під ногами лишалася підлога чи, може, ґрунт. Тільки мій зір давав мені змогу розрізняти в мороці шлях, яким мав рухатися. Я простував перлинно-сірою смугою крізь долину тіней, яка змушувала згадати про юдоль смерті... Хоча, з технічного погляду, мав іти між Тінями. От розумники! Це я про тих, хто так ощадливо пролив світла саме стільки, щоб позначити мій шлях.

Я втомлено тягнувся крізь моторошне мовчання, спочатку розмірковуючи над тим, скільки Тіней проминув, а потім над тим, чи не надто прямолінійно досліджую цей феномен. Може, й так.

Та перш ніж устиг застосувати вищу математику, помітив, що праворуч від мене щось рухається. Висока ебонітово-чорна колона вималювалася на краю видимого простору. Але вона стояла недвижно. Я дійшов висновку, що колона здалася мені рухомою через мій власний рух. Дивився на поодиноку масивну та рівну колону, доки її темний абрис не розтанув. Не міг визначити, якою вона була заввишки.

Зробивши кілька наступних кроків, я помітив ще одну колону, попереду й ліворуч. На цю я тільки поглянув, не уповільнюючи ходу. Незабаром побачив ще дві, обабіч стежки, якої притримувався. Темрява, у котрій ховались їхні капітелі, не мала й натяку на зорі, ні звичайні, ні негативні. Запоною моєму світові слугувала найпростіша одноманітна темрява. Ще трохи, і колони почали траплятися групками, деякі були от-от близько. Тепер вони наче відрізнялися розмірами одна від одної.

Зупинившись, я зосередився на одній групі колон, до яких, здавалося, можна було рукою сягнути. Проте, не дотягнувшись, я зробив крок у напрямку до них.

Одразу ж відчув різкий посмик за зап’ясток.

— На твоєму місці я б цього не робила, — зупинила мене Фракір.

— А чому ні? — обурився я.

— Тут легко загубитись і втрапити у халепу.

— Можливо, твоя правда.

Я перейшов на біг підтюпцем. Хай що тут відбувалось, я мав тільки одне бажання: покінчити з цим якнайшвидше та повернутися до справ, які вважав важливими; дізнатися, де утримують Корал, зустрітися з Люком, знайти змогу з’ясувати стосунки з Юртом та Джулією, спробувати розшукати батька...

Колони, розсипом, і надалі витикалися з темряви, то наближаючись до моєї стежини, то відступаючи від неї,