Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— То що? — поцікавився, трохи зачекавши.
— Якщо я не помиляюся, незабаром ранок. Завжди найяскравіше перед світанням, адже так?
— Приблизно так.
Ноги мені пекло вогнем: це поновлювалася циркуляція крові. Я змусив себе стати рівно, хоч і спирався на стіну.
— Отримала нові інструкції?
— Ще ні. Маю відчуття, що з’являться на світанку.
Я дошкандибав до найближчої лави й упав на неї.
— Якщо щось заявиться сюди цієї миті, зможу хіба вдарити по ньому випадковим набором заклинань. Спати на обладунках — це збочення. Майже так само незручно, як спати в обладунках.
— Кинеш мене на ворога, і я виграю для тебе час. Як мінімум.
— Дякую.
— Як давно ти себе пам’ятаєш?
— Мабуть, змалку. А що?
— Пригадую свої відчуття, відколи вперше пройшла ініціацію на Лоґрусі. Але доки ми не потрапили сюди, все було наче уві сні. Я просто реагувала на життя, і це все.
— У більшості людей теж так.
— Справді? Раніше я не могла мислити або спілкуватися так, як зараз.
— Це правда.
— Думаєш, це триватиме?
— Що маєш на увазі?
— Чи не може бути, що це тимчасовий стан? Може, мої здібності збільшили, щоб вони відповідали особливим обставинам, котрі є в цьому місці?
— Не знаю, Фракір, — відказав я, розтираючи ліву литку. — А тобі подобається твій новий стан?
— Так. Мабуть, це нерозумно. Чому мене має хвилювати, що я його втрачу? Адже тоді навіть не помічу цього...
— Гарне питання, та я не маю відповіді. Можливо, ти все ж таки отримала цей новий стан назавжди.
— Не думаю. Хоча точно і не знаю.
— Тобто, тебе лякає регрес?
— Так.
— Тоді скажу ось що: коли ми знайдемо шлях звідси, залишайся тут.
— Не можу так вчинити.
— Чому ні? Ти інколи була корисною, але я спроможний подбати про себе сам. Тепер, коли ти стала розумною, маєш жити власним життям.
— Але ж я чудовисько.
— А ми всі хто такі? Просто хочу, аби ти знала, що я не заперечуватиму.
Вона смикнулася ще раз і затихла.
Я б попив водички, якби не боявся.
Я сидів отак, може, з годину, перебираючи в голові усе, що сталося зі мною останнім часом, шукаючи в цьому якусь логіку та ключ до розгадки.
— Схоже, наче чую твої думки, — раптом озвалася Фракір. — Можу докинути тобі щось у тему.
— Невже? І що саме?
— Той, хто переніс тебе сюди.
— Той, який був у подобі мого батька?
— Так.
— І що маєш сказати про нього?
— Він був не такий, як ті двоє, котрі були перед ним. Він був людською істотою. А вони — ні.
— Ти хочеш сказати, що це міг бути справді Корвін?
— Не можу стверджувати, бо я його ніколи не бачила. Але він не був штучно створеним, як інші, це факт.
— А тобі відомо, хто чи що ті, інші?
— Ні, знаю тільки, що вони мали дивну особливість, мені незрозумілу.
Я нахилився, потер скроні. Зробив кілька глибоких вдихів та видихів. У мене пересохло в горлі й нили всі м’язи.
— Продовжуй. Я слухаю.
— Не знаю, як це пояснити, — сказала Фракір. — Пам’ятаєш, тоді, коли моя свідомість ще не пробудилася, ти необачно проніс мене крізь Лабіринт на своєму зап’ястку?
— Ще б пак не пам’ятати! У мене надовго лишився шрам на руці — так ти тоді відреагувала на це.
— Те, що належить Хаосу, і те, що належить Порядку, погано поєднуються між собою. Але я вціліла. І в моїй свідомості є запис про цей досвід. Отже, Дворкін і Оберон, які приходили до тебе в тій печері...
— Так?
— Їхні людські личини приховували пульсуючі енергетичні поля з геометричними конструктами.
— То це схоже на комп’ютерну анімацію?
— Можливо. Не знаю.
— А мій батько був інакший?
— Так. Але веду не до цього. Я впізнала їхнє походження.
Я весь перетворився на слух.
— Поясни, що хочеш цим сказати?
— Ті завихрення, ті геометричні лінії, навколо яких побудовано ці фігури... Це були ділянки Лабіринту в Амбері.
— Не може бути! Ти помиляєшся, Фракір.
— Ні. Раніше мені бракувало свідомості, але не пам’яті. Обидві перші фігури — це тривимірна проекція окремих ділянок Лабіринту.
— Навіщо Лабіринтові створювати симулякрів, щоб морочити мені голову?
— Я лише скромне знаряддя вбивства. Логіка — моє слабке місце. Поки що.
— Фракір, якщо в цьому беруть участь Єдиноріг та Змія, то, припускаю, Лабіринт теж може бути залучений.
— Ми бачили, Мерліне, що Лоґрус точно в грі.
— А того дня, коли Корал пройшла крізь Лабіринт, мені здалося, що він діяв розумно. Припустімо, що це так і є, додаймо його здатність створювати конструкти... То, може, це і є те місце, куди вони хотіли взяти мене зі собою? Чи Корвін закинув мене кудись до геть іншого місця? А чого від мене треба Лабіринтові? І що хотів від мене мій батько?
— Шкода, що я не вмію знизувати плечима, — відказала Фракір. — Це ж саме такі питання називають, здається, риторичними?
— Мабуть, так.
— До мене почала надходити інша інформація, отож, гадаю, ніч добігає кінця.
Я підхопився з лави.
— Чи це значить, що мені можна поїсти? І попити? — запитав.
— Гадаю, можна.
Я метнувся стрілою.
— У цих справах я новачок, тож не можу не запитати: а чи не вважається за святотатство перестрибувати отак через вівтар? — поцікавилася Фракір.
Чорні язички свічок затріпотіли, коли я пролетів між ними.
— Дідько, навіть не знаю, кому присвячено цей вівтар, — парирував я. — Гадаю, щоб виявити неповагу до чогось, треба принаймні це «щось» ідентифікувати.
Коли я схопив жбан і зробив величезний ковток, земля легенько затремтіла.
— Але, можливо, ти маєш слушність, — сказав я, мало не захлинувшись.
Я повернувся з глеком і буханцем, тепер уже обійшовши довкола вівтаря, пройшовши повз карлика, який дубів собі потроху, і знову всівся на лаву під задньою стіною. Почав їсти та пити, тепер уже повільніше.
— І що далі? — запитав я. — Кажеш, є нові повідомлення?
— Із чатуванням ти впорався успішно, — мовила вона. — Тепер мусиш вибрати з