Сакрал - Ірина Хомін

Думки роїлися в голові, змінювали одна одну, плуталися і врешті відходили у безвість. Заново зморена сном Тереза запхала голову під подушку, намагаючись заховатися від такого недосконалого світу, але не вдалося.

Знову телефон.

Без сумніву, Валентину не спиться.

— Я тобі вже все побажала, — дорікнула в слухавку. — Що там іще?

— Ти отримала мій подарунок? — почула чоловічий голос.

Безперечно знайомий, тільки де ж вона могла його чути раніше?

— Подарунок? — Тереза присіла на край ліжка і потягла до себе книжку.

— Під дверима. Книжка. Ти читала її?

— Так. З ким розмовляю?

— Ми бачилися. Біля Межі.

Дівчина завмерла із слухавкою в руці. Схоже, що вона потрапила в трясовину, з якої вже не вирватися. Але хто той чоловік, звідки він знає, де вона живе, і навіщо їй книжка? Може, він справді маніяк?

— Відкрий її на вісімдесят сьомій сторінці. — Тон вимагав негайної покори. — Бачиш?

— Це мій знак. Я вже читала про нього. Але що то, до дідька, означає?

— Сто сорок друга сторінка. Швидко.

Руки перегорнули сторінки, але сама Тереза все ще боролася.

— Ви поясните мені хоч щось?

— Що бачиш?

— Плутанина якась. Написано про Давній Єгипет. — Тереза на мить замовкла, вчитуючись у текст. — Написано, що єгипетський жрець Кролл застерігає від… небаченої сили з потойбіччя, яка мандрує світом і не має спокою. Навіщо це мені?

— Читай далі.

— Не буду. Дайте мені спокій. Яке я відношення маю до…

— Що сталося з твоєю матір'ю, Терезо?

Дівчина оніміла. Вона ніколи в житті не бачила жінки, яка народила її. Все, що знала, — як та виглядала і кілька речень, власне, стандартних речень, які сказав їй батько.

— То що ж з нею сталося, Терезо?

— А що ви мені можете сказати?

— Знайди відповідь сама.

Короткі гудки в слухавці свідчили, що розмову закінчено. Буває так, що час зупиняється і все раніше важливе просто зникає, — починається нестримний спринтерський біг свідомості.

Тереза поклала на місце слухавку. Пальці лише трішечки тремтіли. Зовсім трішки. А так — широко розплющені очі, рівномірне дихання і завмерлий силует обманювали кімнатну тишу, видаючи розпач Терези за холодний спокій.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, що час для неї завмер.

Виставка більше не має жодного значення. І нехай її називають нереальною і неспроможною вирішити власні проблеми. Тепер існує таємниця, похована більше двадцяти років тому за мурами клініки для психічно хворих. А може, ще давніше — в Давньому Єгипті.

Години через півтори на зеленкуватому килимі спальні були розкидані фотографії родичів, старі записники, листи — все, що мало відношення до родини.

Марно, всі листи присилали родичі батька, про матір вони не знали нічого. Вона була болгаркою. Власне, Тереза завжди знала про походження мами, ніколи не думала, що це стане для неї аж таким важливим. Жодного разу за все життя Терезу не навідав ніхто з маминої родини. І шукати «ниточку» звідти немає сенсу, її просто неможливо знайти…

Батько мовчатиме.

Його родичі ніколи не говорили про маму. Навряд чи знають.

Теплий струмінь води приніс тілу бажаний спокій. Завжди так заспокоювала нерви. Душ допомагав розслабитися і привести думки в систему.

Притискаючись обличчям та грудьми до холодної кахлі в ванній кімнаті, Тереза відчувала, як гарячий струмінь ніжно омиває спину. Хоч як хотіла, а розслабитися не могла: пальці сплелися в кулаки, а голова безжально тиснулася в холодну стіну.

Мусить бути вихід.

Хтось щось має знати.

Може, в клініці?

Ніколи не цікавилася її долею. Думала, що вони різні і майже чужі. Просто неприємно було пояснювати, що вона лікувалася і померла там…

Від чого ж її лікували?

Потріскана кам'яна надмогильна плита, густо перевита плющем, не відповідала ні на питання, ні на неголосний монолог Бориса. Він часто бував тут, трохи далі від кладовища, біля одинокої могили над пагорбом. Сідав поряд і розповідав, що бачив, чув, що нового дізнався. Говорив так, наче чув відповіді, сміявся, сумував, виливав душу тій, яку кохав і якій обіцяв жити лише для неї.

— ВОНО чекає свого апостола. Як гадаєш, то вона? Здається такою беззахисною і невинною… — Помовчав, ніби очікував відповіді, а потім посміхнувся: — Така, як вона, мухи не вб'є. Що ВОНО може вимагати від того дівчиська?… Сміх сміхом, а напруга зростає. ВОНО вийшло за межі. Я більше не в змозі ЙОГО втримати. Все, що писав Кролл… ВОНО тягнеться до неї, переслідує… Чи, може, вона все знає? Цілком можливо. Навряд, чи вона б ризикувала, розповідаючи першому ж зустрічному, наприклад мені, про знання тотему. Якщо так, то вона небезпечна. Але як відрізнити зло від добра? Чому ж Кролл не пояснив, як їх відрізнити? Бо якщо загине добро, йому дістанеться необмежена сила. Кролл надто любив шифровки. Може, він просто не розумів, що писав? у будь-якому разі, йдеться про смерть людини. Тільки, я не впевнений, там про наш випадок чи то вже було колись, сотні років тому?… А може, ще буде? Діно, — Борис вкотре похитав головою, — сонце, навіщо ти влізла в ті кляті рукописи? Не ті рукописи… Краще б ти прочитала записи Кролла, і… Хто ж тобі всунув у руки ті рукописи? Мовчиш? Ти так любила все розповідати. Чому ж я не звернув уваги, що діється щось не те? В принципі, ти завжди була така заклопотана власними справами, а я своїми… — Борис прихилився вустами до кам'яної плити. — Я тебе люблю, чуєш? Я завжди любитиму тебе одну і нікого більше… як же мені тебе бракує! — повторював він, цілуючи могильну плиту. — Кожен день, кожну секунду згадую тебе, живу спогадами, нашими спільними