Буря Мечів - Джордж Мартін
«Вершник. Ні, двоє. Двоє вершників пліч-о-пліч».
«Тут унизу, під Кичерою?» Це ж безглуздо! Але двоє вершників на білих конях наближалися — і ті, і ті у збруї. Повільною ступою дестрієри виринули з пітьми. Рухалися вони беззвучно, раптом збагнув Джеймі. Ні плескоту, ні дзенькоту кольчуг, ні тупоту копит. Йому пригадався Едард Старк — як він у повній тиші перетинає верхи Ейрисову тронну залу. Промовляли тільки його очі — очі лорда, холодні, сірі й повні осуду.
«Це ти, Старку? — гукнув Джеймі.— Виходь. Я тебе живого ніколи не боявся, і мертвого теж не боюся».
«Там ще є»,— торкнулася його руки Брієнна.
І їх він теж побачив. Йому здалося, що вони в сніжних обладунках, а з їхніх плечей струменять пасма туману. Заборола на шоломах були опущені, але Джеймі Ланістеру не потрібно було бачити їхніх облич, щоб упізнати.
П’ятеро з них були його побратимами. Освел Вент і Джон Дарі. Левин Мартел, княжич дорнський. Білий Бик — Герольд Гайтавер. Сер Артур Дейн на прізвисько Ранковий Меч. А поряд з ними в короні з туману й жалоби, з-під якої струменіло довге волосся, їхав Рейгар Таргарієн, королевич Драконстонський і законний спадкоємець Залізного трону.
«Я вас не боюся,— гукнув Джеймі, розвертаючись, коли вони, розділившись, почали об’їжджати його з двох боків. Він не міг вирішити, куди повернутися лицем.— Я битимуся з вами сам на сам або й з усіма разом. Та хто зіткнеться з дівкою? Вона-бо образиться, якщо її не залучити».
«Я дала обітницю захистити його,— сказала Брієнна Рейгаровій тіні.— Дала священну клятву».
«Ми всі давали обітницю»,— дуже сумно озвався сер Артур Дейн.
Тіні злізли зі своїх примарних коней. Безшумно витягнули довгі мечі.
«Він хотів спалити місто,— сказав Джеймі.— Лишити Роберту сам попіл».
«Він був твоїм королем»,— мовив Дарі.
«Ти присягався боронити його»,— мовив Вент.
«І його дітей також»,— мовив княжич Левин.
Королевич Рейгар горів холодним світлом — то білим, то червоним, то чорним.
«Я тобі довірив свою жінку й дітей».
«Я не думав, що він їх скривдить,— меч у Джеймі палав уже не так ясно.— Я був з королем...»
«Убивав короля»,— мовив сер Артур.
«Перерізав йому горлянку»,— мовив княжич Левин.
«Королю, за якого присягався померти»,— мовив Білий Бик.
Полум’я, яке бігло по краю леза, помалу згасало, і Джеймі пригадалися слова Серсі. Ні! Навколо горла стиснулася рука жаху. А меч його тим часом згас, горів тільки Брієннин, а привиди кинулися вперед.
«Ні,— скрикнув Джеймі.— Ні, ні, ні. Ні-і-і!!!»
Він скинувся зі сну, серце калатало; виявилося, що він у зоряній темряві лежить серед дерев. У роті відчувалася жовч, а сам він тремтів — у холодному й гарячому поту водночас. Поглянувши на праву руку, він зрозумів, що зап’ясток закінчується лляною і шкіряною обмоткою, вміло накрученою на бридкий кикіть. Джеймі відчув, як очі знагла наливаються сльозами. «Я її відчував, я відчував міць пальців і грубу шкіру на руків’ї меча! Моя рука...»
— Мілорде,— опустився поряд з ним навколішки Кайберн, турботливо зморщивши батьківське обличчя.— Що таке? Ви кричали.
Над ним стояв Волтон Сталеві Ноги, високий і суворий.
— Що таке? Чого крик?
— Сон... просто сон,— Джеймі, ще не спам’ятавшись, роззирнув табір навколо.— Я був у темряві, але рука була ціла.
Він поглянув на обрубок — і знову відчув нудоту. «Немає такого місця попід Кичерою Кастерлі»,— подумав він. У животі було важко й порожньо, а голова, яка лежала на пеньку, гупала від болю.
Кайберн помацав йому чоло.
— Не до кінця ще минулася гарячка.
— Це гарячкові сни,— Джеймі простягнув руку.— Допоможіть мені.
Схопивши його за здорову руку, Сталеві Ноги допоміг йому підвестися.
— Ще кубок сновійного вина? — запитав Кайберн.
— Ні. На сьогодні досить снів.
Він намагався зрозуміти, скільки ще лишилося до світанку. Чомусь він був певен, що як заплющить очі, знов опиниться в тому темному вологому місці.
— Тоді макового молочка? І чогось від гарячки? Ви ще слабий, мілорде. Вам потрібно спати. Відпочивати.
«Оце вже точно ні». Бліде місячне світло падало на пеньок, на якому Джеймі притулив голову. Пеньок настільки поріс мохом, що Джеймі спершу й не помітив, а тільки тепер розгледів: деревина біла! Це нагадало йому Вічнозим і серце-дерево Неда Старка. «Це не він був,— подумав Джеймі.— Зовсім не він». Але пеньок давно був мертвий, як і Старк і всі решта — королевич Рейгар, і сер Артур, і діти. І Ейрис. «Ейрис — наймертвіший з усіх».
— Ви вірите в привидів, мейстре? — запитав він Кайберна.
У того зробилося дивне обличчя.
— Колись у Цитаделі я зайшов у порожню кімнату й побачив порожнє крісло. Але я точно знав, що мить тому тут була жінка. Де вона сіла, прим’ялася подушка, тканина ще зберегла тепло, а в повітрі затримався аромат. Якщо ми, йдучи з кімнати, лишаємо в ній свій запах, то, йдучи з життя, щось же маємо ми лишити від наших душ? — Кайберн розвів руками.— Архімейстрам, щоправда, мої ідеї не сподобалися. Ну, Марвину сподобалися, але тільки йому.
Джеймі провів пальцями по волоссю.
— Волтоне,— мовив він,— сідлайте коней. Я хочу повернутися.
— Повернутися? — недовірливо втупився в нього Сталеві Ноги.
«Він гадає, я з глузду з’їхав. Може, так і є».
— Я дещо забув у Гаренхолі.
— Тепер замок у руках лорда Варго. І його кривавих лицедіїв.
— У вас людей удвічі більше, ніж у нього.
— Якщо я вас не доправлю до батька, як наказано, лорд Болтон з мене шкуру злупить. Ми їдемо далі на Королівський Причал.
Колись Джеймі на це міг би відповісти посмішкою і погрозою, але однорукі каліки не вселяють особливого страху. А як би в такому разі вчинив брат? Тиріон би точно знайшов вихід.
— Ланістери — брехуни, Сталеві Ноги. Хіба лорд Болтон вам не казав?
— А що як і казав? — підозріливо примружився той.
— Якщо не відвезете мене назад у Гаренхол, пісенька, якої я заспіваю батькові, може виявитися зовсім не такою, якої очікує лорд Страхфорту. Можу навіть сказати, що це за наказом лорда Болтона мені руку відрубали, а меча заніс Болтон Сталеві Ноги.
— Але ж це не так! — вирячився на нього Болтон.
— Не так, але кому повірить мій батько? — Джеймі змусив себе посміхнутися,
