Буря Мечів - Джордж Мартін
Леді Вестерлінг лишилась у Річкорині з дітьми — з Джейн, її меншою сестрою Еленією і малим Роламом, Робовим зброєносцем, який гірко жалівся, що його не взяли з собою. Але це теж було мудро. Перед тим Робовим зброєносцем був Олівар Фрей, і він, без сумніву, буде на сестриному весіллі; демонструвати, що йому знайшлася заміна, буде і нерозумно, і негарно. Що ж до сера Рейнальда, цей безжурний юний лицар запевняв, що ніякі образи лорда Волдера не зможуть його зачепити. «Будемо сподіватися, що образи — це єдине, з чим нам доведеться зіткнутися».
Та щодо цього Кетлін мала свої побоювання. Після Тризуба її лорд-батько ніколи не довіряв Волдеру Фрею, і вона про це не забувала. Королеві Джейн ліпше буде за високими міцними мурами Річкорину, де її захистить Чорнопструг. Роб для нього навіть новий титул вигадав — хранитель Південного Прикордоння. Сер Бринден втримає Тризуб, якщо його взагалі можна втримати.
Та все одно Кетлін бракуватиме дядькового різко окресленого обличчя, а Робові бракуватиме його порад. Жодна синова перемога не обійшлася без сера Бриндена. Замість нього командування розвідниками й пластунами взяв на себе Галбарт Гловер — людина добра, віддана й надійна, але без Чорнопстругових яскравих здібностей.
Під захистом Гловерових пластунів на кілька миль розтягнулася Робова валка. Авангард вів Великий Джон. Кетлін їхала в головній колоні, оточена важкими румаками з закутими в крицю вершниками на спинах. Далі, під пильним оком сера Венделя Мандерлі та його лицарів з Білої Гавані, їхав обоз — ціла процесія возів, навантажених харчами, кормом худобі, припасами, весільними дарунками й пораненими, які не могли йти самі. За ними тягнулися отари овець, кіз і худоребрих корів, а далі дибали стертими ногами нечисленні повії. Аж за ними їхав Робін Флінт з ар’єргардом. На сотні льє позаду не проглядалося ворогів, але Роб ризикувати не збирався.
Було їх три тисячі п’ятсот — три тисячі п’ятсот вояків, які проливали кров у Лопотючому лісі, які обагрили свої мечі в Табірній битві, на Волоброді, в Ясенмежжі, під Стрімчаком і на багатих на золото пагорбах ланістерівського Заходу. Якщо не рахувати скромного гурту друзів брата Едмура, лорди Тризуба переважно лишилися утримувати приріччя, поки король відвойовуватиме Північ. Попереду Едмура чекає наречена, а Роба — наступна битва... «А мене — двійко мертвих синів, порожнє ліжко й повний привидів замок». Весела перспектива! «Брієнно, де ти? Привези мені моїх дівчаток, Брієнно. Привези їх неушкоджених».
Мжичка, яка проводжала їх, по обіді перейшла в тихий і рівний дощ, який лив ген за полуніч. Наступного дня північани так і не побачили сонця — їхали під свинцевими хмарами, натягнувши на голови каптури, щоб очі не заливало водою. Злива не вщухала, перетворюючи дороги на болото, а лани — на драговину, піднімаючи рівень води в річках й обриваючи з дерев листя. Невгавне дріботіння заважало розмовляти, отож люди розтуляли рота тільки тоді, коли справді мали що сказати, а було це нечасто.
— Ми сильніші, ніж здається, міледі,— заговорила дорогою леді Мейдж Мормонт. Кетлін дуже прив’язалася до леді Мейдж та її старшої дочки Дейсі: як виявилося, в тій ситуації з Джеймі Ланістером вони виявили найбільше розуміння. Дочка була рослява й гінка, а мати — низенька й кремезна, та вдягалися вони однаково — в кольчуги та шкіру й носили на щитах і сюрко герб дому Мормонтів — чорного ведмедя. З погляду Кетлін це було дивне вбрання для леді, але Дейсі та леді Мейдж здавалися природнішими — і як вояки, і як жінки,— ніж панна Тартська.
— Я в усіх боях билася поряд з Юним Вовком,— радісно мовила Дейсі Мормонт.— І він жодного бою не програв.
«Ні, зате програв у всьому іншому»,— подумала Кетлін, але не могла сказати такого вголос. Північанам мужності не позичати, але ж вони далеко від домівки, і що їх підтримає, крім віри в свого юного короля? Цю віру слід зберегти за будь-яку ціну. «Я маю бути сильніша,— сказала собі Кетлін.— Маю бути сильна заради Роба. Якщо я зневірюся, мене поглине горе». Все залежатиме від цього шлюбу. Якщо Едмур і Рослій будуть разом щасливі, якщо «покійного» лорда Фрея вдасться замирити, а його потугу знову долучити до Робової... «І навіть так — які в нас шанси, якщо ми затиснені між Ланістером і Грейджоєм?» Кетлін не наважувалася навіть думати на цю тему, а от Роб майже ні про що інше й не думав. Вона бачила, як він вивчає карти, щойно валка стає табором, як намагається розробити план повернення Півночі.
А в брата Едмура були інші турботи.
— Як гадаєш, не всі ж доньки лорда Волдера схожі на нього? — поцікавився він, сидячи у високому смугастому шатрі разом з Кетлін і своїми друзями.
— Там стільки різних матерів, що кілька дівчат обов’язково мають бути гарненькі,— сказав сер Марк Пайпер,— от тільки чого б це старому негіднику віддавати тобі гарненьку?
— Нема резону, це точно,— похмуро мовив Едмур.
Кетлін урвався терпець.
— Серсі Ланістер гарненька,— гостро кинула вона.— Ліпше б ти молився, щоб Рослій виявилася міцною і здоровою, зі світлою головою і вірним серцем.
З цими слова вона пішла геть.
Едмур образився. Наступного дня на марші він її весь час уникав, віддаючи перевагу товариству Марка Пайпера, Лаймонда Гудбрука, Патрека Малістера та юних Вансів. «Вони його не сварять, хіба що жартома,— пояснила собі Кетлін, коли товариство по обіді проїхало повз неї, не зронивши ані слова.— Я завжди була з Едмуром занадто сувора, а тепер ще й горе додає моїм слова різкості». Вона вже шкодувала про те, що зробила йому зауваження. З неба стільки води ллється, що тільки їй ще розводити вологу бракувало. Та й хіба це так жахливо — хотіти собі гарненьку жінку? Вона пригадувала власне дитяче розчарування, коли вперше побачила Едарда Старка. Вона уявляла таку собі копію його брата Брандона, тільки молодшу, але помилилася. Нед був нижчий на зріст, не такий гарний з обличчя, а який похмурий! Розмовляв дуже ввічливо, але в словах вчувався холод, зовсім не притаманний Брандону, який однаково бурхливо радів і гнівався. Навіть коли Едард узяв її цноту, кохалися вони наче з обов’язку, а не з пристрасті. «Зате
