Буря Мечів - Джордж Мартін
З волі богів дорога привела їх у Лопотючий ліс, де Роб здобув свою першу велику перемогу. Рухалися вздовж виткого струмка на дні вузького видолинка — точно як вояки Джеймі Ланістера тої фатальної ночі. Тоді було тепліше, пригадувала Кетлін, дерева стояли ще зелені, а струмок не виходив з берегів. А тепер опале листя загатило річище, зібравшись мокрими клубками між каміння й коріння, а дерева, що колись сховали Робову армію, змінили своє зелене вбрання на темно-золоте з украпленням брунатного й червоного, що нагадувало іржу та кров. Тільки смереки й сосни-солдати досі зеленіли, цілячись у черево хмар, наче довгі темні списи.
Та не лише листя відтоді вмерло, подумалося Кетлін. У ніч битви в Лопотючому лісі Нед, ще живий, сидів у камері під Ейгоновим пагорбом, а Бран з Риконом — у безпеці за мурами Вічнозиму. Теон Грейджой бився на Робовому боці й вихвалявся, як він мало не схрестив мечі з Царевбивцею. Шкода, що не схрестив. Якби загинув Теон, а не сини лорда Карстарка, скільки лиха можна було б уникнути?
Проїжджаючи поле бою, Кетлін помітила сліди різанини, яка тут відбулася: перевернутий шолом, який заливало дощем, розтрощений спис, кінський скелет. Над деякими з загиблих тут вояків насипали камінні піраміди, але над ними вже попрацювали падальники. Поміж куп каміння Кетлін зауважила яскраву тканину й шматочки блискучого металу. Одного разу на неї глянуло обличчя — з-під гнилої коричневої плоті вже почали проступати обриси черепа.
Це навело її на роздуми, де ж спочив Нед. Німотні сестри в супроводі Галліса Моллена з невеличкою почесною вартою забрали його прах на північ. Та чи доїхав Нед до Вічнозиму, щоб упокоїтися поряд з братом Брандоном у темній крипті під замком? Чи двері в Кейлінському Рову зачинилися, і Гал з сестрами не встигли проїхати?
Аж три з половиною тисячі вершників рухалися видолинком у серці Лопотючого лісу, та Кетлін Старк ніколи ще не почувалася так самотньо. Кожне здолане льє віддаляло її від Річкорину, й уже почали закрадатися думки, чи взагалі їй судилося знову побачити замок. Чи він уже втрачений назавжди, як і багато чого іншого?
За п’ять днів пластуни повернулися з попередженням, що вода, піднявшися, змила дерев’яний міст на Білоринку. Галбарт Гловер з трьома сміливцями спробували переплисти верхи бурхливий Блакитний Зубець біля Вівцеброду. Двох коней затягнуло на дно, а з ними й одного вершника; самому Гловеру вдалося вчепитися за скелі, поки його змогли витягнути.
— Ріка з весни так не розливалася,— сказав Едмур.— А якщо дощі не припиняться, вода підніметься ще вище.
— Є ще один міст угору за течією, біля Старого Муру,— пригадала Кетлін, яка частенько в цих краях їздила з батьком.— Він давніший і менший, але якщо й досі стоїть...
— Вже впав, міледі,— сказав Галбарт Гловер.— Його змило ще раніше за цей, на Білоринку.
— Ще якісь мости є? — глянув Роб на Кетлін.
— Ні. А вбрід не перейти,— озвалася вона, силкуючись згадати.— Якщо не зможемо перейти Блакитний Зубець, доведеться його об’їжджати через Семиструмчя й Відьомське Болото.
— Твань і погані дороги, а може, й ніяких доріг,— застеріг Едмур.— Їхати доведеться повільно, але доїдемо, гадаю.
— Певен, лорд Волдер зачекає,— мовив Роб.— Лотар відіслав йому з Річкорину птаха, він знає, що ми їдемо.
— Так, але він дратівливий і з природи підозріливий,— сказала Кетлін.— І цю затримку може сприйняти як умисну образу.
— Гаразд, я перепрошу в нього й за наше запізнення. Ото буде з мене жалюгідний король, який через подих вибачається,— в Роба перекосилося обличчя.— Сподіваюся, Болтон переїхав Тризуб до дощів. Королівський гостинець веде прямо на північ, перехід буде легкий. Навіть піхота має дістатися Близнючок раніше за нас.
— А коли ви з’єднаєте сили й відгуляєте весілля мого брата — що тоді? — спитала Кетлін.
— На північ,— Роб почухав Сіровія за вухом.
— Через гатку? На Кейлінський Рів?
Він загадково посміхнувся.
— Це один зі шляхів,— сказав він, і вона з його тону зрозуміла, що більше він не скаже. «Мудрий король тримає свої наміри при собі»,— нагадала вона собі.
Вісім днів невпинно падав дощ, коли нарешті вони дісталися Старого Муру й отаборилися на пагорбі понад Блакитним Зубцем, у зруйнованій кріпості давніх королів приріччя. Серед трави ще виднілися підвалини, де колись стояли мури й фортеці, та місцевий простолюд давно вже розтягнув майже все каміння на свої клуні, септи та тверджі. Проте в центрі колишнього замкового двору й досі серед ясенів здіймалася велика різьблена гробниця, наполовину схована у високій — до пояса — траві.
Віко гробниці являло собою скульптуру чоловіка, чий кістяк лежав під низом, але дощ і вітер добре знають свою справу. Видно ще було, що король мав бороду, та саме обличчя було гладеньке, позбавлене рис — хіба натяк на рот, ніс, очі й корону над головою. Рука стискала держак кам’яного келепа, який лежав на грудях. Колись на келепі, мабуть, були вирізьблені руни, де можна було прочитати ім’я й історію короля, але за століття вони стерлися. Камінь на рогах гробниці потріскався й обсипався, побілів од плям лишайника, а по ногах короля мало не до грудей повзла шипшина.
Саме тут Кетлін відшукала Роба — він стояв смутний у гуснучому присмерку в товаристві самого тільки Сіровія. Дощ нарешті припинився, і Роб був з непокритою головою.
— Цей замок має назву? — тихо спитав він, коли підійшла Кетлін.
— Це Старий Мур — так його називав простолюд за мого дитинства, та він, звісно, мав якусь іншу назву, коли ще був королівським палацом.
Колись давно вона тут зупинялася на ночівлю з батьком дорогою у Стражморе. «З нами тоді був Пітир...»
— Є така пісня,— пригадав Роб.— Про Дженні Старомурську з цвітом у косі.
— Врешті-решт ми всі лишаємося тільки в піснях. Якщо пощастить.
Того дня вона якраз гралася в Дженні, навіть квіти в коси вплела. А Пітир вдавав її комашиного королевича. Кетлін тоді було щонайбільше дванадцять, а Пітир і зовсім був хлопчаком.
— Чия це могила? — роздивлявся Роб гробницю.
— Тут покоїться Тристифер Четвертий, король річок і пагорбів,— сказала вона — колись їй
