Буря Мечів - Джордж Мартін
— Але вона руки на себе наклала,— невпевнено мовила Арія.— Нед каже, стрибнула з вежі в море.
— Стрибнула,— підтвердив Гарвін, ведучи її назад,— але, гадаю, з горя. Вона-бо втратила брата — Ранкового Меча,— він похитав головою.— Нехай уже, міледі. Всі вони мертві, всі до одного. Нехай уже... і будь ласка, коли приїдемо в Річкорин, не розповідайте цього своїй матері.
Село виявилося саме там, де й обіцяв Наконечник. Зупинилися в сірій мурованій стайні. Даху лишилася тільки половина, але в решти будівель у селі й такого не було. «Не село, а самі черепки та кістки».
— Це Ланістери повбивали людей, які тут мешкали? — спитала Арія, допомагаючи Ангаю витирати коней.
— Ні,— сказав він і вказав пальцем.— Бачиш, який товстий мох наріс на стінах? Ніхто вже його не чіпав дуже довго. Та й он дерево зі стіни проросло, бачиш? Це місце спалили дуже давно.
— То хто ж це зробив? — запитав Гендрі.
— Гостер Таллі,— відповів Наконечник — сутулий і сивий чолов’яга, який народився в цих краях.— Село належало лорду Гудбруку. Коли Річкорин присягнув Роберту, Гудбрук лишився вірний королю, тож лорд Таллі пішов на нього вогнем і мечем. Після Тризуба син Гудбрука замирився з Робертом і лордом Гостером, але мертвим це вже не допомогло.
Запала мовчанка. Гендрі кинув на Арію дивний погляд, а тоді відвернувся й узявся чистити свого коня. Надворі лупив і лупив дощ.
— Здається мені, без багаття нам не обійтися,— оголосив Торос.— Ніч-бо темна і повна жахіть. Ще й мокра, ні? Надто вже мокра.
Джек Щасливець порубав на дрова стійло, а Наконечник з Мерітом назбирали соломи на розпал. Торос власноруч викресав іскру, а Лим довго роздмухував вогонь широким жовтим плащем, аж поки полум’я не заревіло й не затанцювало. Незабаром у стайні стало майже гаряче. Торос сидів перед багаттям, схрестивши ноги, пожираючи очима полум’я, точно як на вершині Стрімкого Серця. Арія пильно спостерігала за ним, і коли його губи ворухнулися, їй здалося, він пробурмотів: «Річкорин». Лим, кашляючи, ходив туди-сюди, і за ним крок у крок ходила довга тінь, а Том Сімка, стягнувши чоботи, розтирав собі ступні.
— Мабуть, я дурний, що вертаюсь у Річкорин,— скаржився співець.— Ніколи старому Тому не щастило з Таллі. Ота Лайса мене на високий гостинець виперла, а місячні брати мене там обчистили — і золото забрали, і коня, і весь одяг. Лицарі у Видолі досі переповідають, як я приплівся до Місячної брами, затуляючи сором лірою. А вони не хотіли відчиняти браму, поки не заспіваю «Як голий з маку» і «Без мужності король». Єдине мене втішило — троє з них здохли, сміючись. Відтоді я не потикався в Соколине Гніздо, і пісню «Без мужності король» не заспіваю за все золото Кичери...
— Ланістери,— сказав тут Торос.— Ричить червоне й золоте,— схопився він на ноги й кинувся до лорда Берика. Лим з Томом негайно приєдналися до нього. Слів розчути Арія не могла, але співець весь час поглядав на неї, а Лим одного разу так розлютився, що вгатив кулаком у стіну. І сталося це тоді, коли лорд Берик жестом прикликав її. Їй цього хотілося найменше, але Гарвін, поклавши руку їй на пояс, підштовхнув дівчинку вперед. Зробивши два кроки, вона завагалася, злякавшись.
— Мілорде,— вичавила вона, чекаючи, що скаже лорд Берик.
— Скажи їй,— звелів лорд Лискавка Торосу.
Червоний жрець присів біля неї.
— Міледі,— заговорив він,— Цар показав мені Річкорин. Він був схожий на острів у морі вогню. Язики полум’я нагадували левів з довгими малиновими пазурами. Як вони ричали! Море Ланістерів, міледі. На Річкорин скоро нападуть.
В Арії було таке відчуття, наче їй зацідили в живіт.
— Ні!
— Люба,— сказав Торос,— полум’я не бреше. Іноді я, сліпий бовдур, можу неправильно його відчитати. Але, думаю, не цього разу. Незабаром Ланістери візьмуть Річкорин в облогу.
— Роб їх переможе,— уперлася Арія.— Переможе, як і раніше.
— Твого брата може там не бути,— відповів Торос.— І матері теж. Я їх у полум’ї не бачив. Оте весілля, про яке казала стара, весілля у Близнючках... вона такі речі у свій спосіб дізнається. Уві сні їй нашіптують на вухо віродерева. І якщо вона каже, що твоя мати поїхала у Близнючки...
Арія накинулася на Тома й Лима.
— Якби ви мене не спіймали, я б уже там була! Уже б удома була.
Лорд Берик на її вибух не звернув уваги.
— Міледі,— втомлено, але ввічливо мовив він,— ви брата свого дідуся упізнали б? Сера Бриндена Таллі на прізвисько Чорнопструг? Чи він вас зможе упізнати?
Арія жалібно похитала головою. Мати розповідала про сера Бриндена Чорнопструга, та якщо Арія колись його й бачила, мабуть, була замала, щоб запам’ятати.
— Мало надії, що Чорнопструг заплатить добрі гроші за дівчинку, якої геть не знає,— сказав Том.— Ці Таллі — дратівливі й підозріливі, він точно подумає, що ми йому фальшивку хочемо підсунути.
— Ми його переконаємо,— не хотів здаватися Лим.— Вона сама переконає або Гарвін. Річкорин звідси найближче. Тому пропоную доправити її туди, отримати золото — та й, чорт забирай, позбутися її нарешті.
— А якщо нас у замку заскочать леви? — мовив Том.— Вони точно не від того, щоб підвісити його милість у клітці на верхівці Кичери Кастерлі.
— В руки я не дамся...— почав був лорд Берик. Недомовлене слово повисло в повітрі. «Живий». Усі його почули, навіть Арія, хоча з вуст воно так і не зірвалося.— Та все одно сліпо туди рушати не можна. Слід розвідати, де нині війська — і леви, і вовки. Шарна точно щось знатиме, а мейстри лорда Ванса — ще більше. Жолудевий Палац недалечко. Леді Смолвуд на деякий час прихистить нас, а ми тим часом вишлемо розвідку...
Слова його загуркотіли у вухах Арії, як барабан, і знагла вона відчула, що більше не витримає. Їй-бо хотілось у Річкорин, а не в Жолудевий Палац, хотілося до матері та брата Роба, а не до леді Смолвуд чи до дядька, якого вона зроду не бачила. Круто розвернувшись, вона кинулася до дверей, а коли Гарвін спробував її упіймати, викрутилася від нього, в’юнка як змія.
Знадвору й досі періщив
