Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
Відрубану голову… Юта глитнула.
Арман кружляв, ніжачись у висхідних потоках теплого повітря; був він схожий на геральдичне чудовисько, що зійшло із гравюри; силует його на тлі рожевого неба був грізний і водночас граціозний.
Може бути, він чекає лицаря, щоб зжерти його, як дику козу? Може, вона, Юта, коли подумки закликає Остина, несвідомо бажає принцові загибелі?
Вона відразу відкинула цю думку, як нестерпну. Визволителі існують, щоб перемагати, а як же інакше?
Але думка, відсунута в найдальший закуток свідомості, все ж не бажала зникали. Уночі Юті привиділося небо, всуціль закрите перетинчастими крильми, й потоки полум’я, холодного і липкого, немов кисіль…
Арман-дракон шкірив зубасту пащу, і вивалювався меч із чиєїсь ослаблої руки.
У Юти пропав апетит, вона блукала по замку похнюплена, пригнічена, спустошена. Арман поглядав на неї стурбовано.
Через кілька днів він приніс когось у пазурах. Юта, що саме чатувала на вежі, перелякалася до смерті — їй здалося, що дракон тягне ще одну викрадену принцесу. Але, придивившись, вона помітила, що нова жертва крилатого ящера покрита білою вовною, а чотири ноги її, оздоблені маленькими чорними ратицями, безпорадно смикаються в повітрі.
Кинувшись униз, у кімнату з каміном, Юта застала там Армана-чоловіка і при ньому очманілу, налякану, однак цілу й неушкоджену дику козу.
— Це молоко, — недбало пояснив Арман у відповідь на мовчазне Ютине здивування. — Хочеш молока? То здій її.
Юта й коза пильно одна на одну подивилися. Принцеса озирнулася, шукаючи якоїсь дійниці — і виявила на столі дуже зручний для цієї мети глечик. Коза відступила на крок, не зводячи з Юти настороженого погляду.
— Може, її прив’язати? — обережно припустила Юта.
— Я потримаю, — запропонував Арман так само недбало.
Тепер коза переводила стривожений погляд з одного на іншого та все задкувала, задкувала, аж доки наткнулася на крісло.
Арман рішуче ступив уперед — коза, що знала його як жахливого дракона, мекнула в тихій паніці. Арман схопив її за мініатюрні ріжки, а Юта накинулася ззаду, грюкнула глечик на підлогу й обома руками вчепилася в худе козяче вим’я.
Коза замекала щосили. Вим’я вислизнуло з Ютиних пальців, а глечик з брязкотом покотився по підлозі, вдарився об стіну й розсипався на купу черепків.
— Що ж ти… — пробурмотів Арман. Коза, вирвавшись, забилася в кут і відтіля виблискувала круглими від жаху очима.
— Вельмишановний добродію, — сказала Юта гордовито. — Невже ви вважаєте, що принцеси в палаці більш нічого не роблять, тільки кіз доять, еге ж?
Арман не найшовся, що відповісти.
Після ще декількох невдалих спроб подоїти козу Арман запропонував забити її й з’їсти. Втім, добросерда принцеса переконала його — тварину було випущено на свободу. Юта ж залишилася в полоні.
* * *
Велетенські птахи — калідони — вивели пташенят. Мружачись од вітру, Юта дивилася, як піднімаються над краєм гнізда бузкові голівки, вкриті зваляним пушком, як роззявляються жовті роти і як діловиті батьки закидають в них дрібну рибку. Дорослі калідони були білі, мов хмари, і граціозні, хоч і вкрай скандальні створіння.
Одного разу Арман спустився в підземелля, у клинописний зал, і заборонив Юті турбувати його.
Юта й не турбувала. Останнім часом вона трохи охолола до таємниць клинопису, то й усамітнення Армана було їй дуже до речі: тепер вона мала змогу відвідати місце, яке давно її цікавило. Місцем цим була кімната, яку, і не без підстав, вона вважала Армановим житлом.
Важко сказати, чому їй так туди кортіло. Вона прекрасно розуміла певну нетактовність такої витівки й мучилася сумлінням; ясно було також, що Арману не сподобається її візит, якщо він про нього довідається. Але цікавість її, не вгамована загадками клинописного залу, виявилася сильніша й за страх, і за делікатність.
Важкі двері не було замкнено; злодійкувато озирнувшись, Юта майнула всередину, залишивши їх відкритими.
Кімната виявилася несподівано великою, пустельною, запилюженою; одне вузьке віконце під стелею ледь пропускало денне світло.
Юта озирнулася; уздовж стіни тяглася вузька дерев’яна лава, навпроти, важко вдавившись у кам’яну підлогу, здіймалася скриня — відшліфована до блиску, але тьмяна від часу. А у віддаленому, затягнутому павутиною кутку…
Юта стрепенулася. Там, у кутку, стояло велике дзеркало, тьмяне, надтріснуте.
Горгулья, хто б міг подумати, що в цьому замку може виявитися дзеркало! Навіть таке запилюжене… Невже Арман має звичай дивитися в нього, чепуритися?! По ньому не скажеш, однак дзеркало — ось воно!
Юта ступила вперед і віч-на-віч зустрілася зі своїм віддзеркаленням.
Вона не бачила себе вже бозна-скільки часу; темна безформна хламида, недбало стягнуте в пучок волосся, та й обвітрені губи — не прикраса… Міркуючи, вона провела рукою по запилюженій поверхні, і в ту ж мить дзеркало освітилося зсередини.
Юта відсахнулася, а в овальній рамі замиготіли зненацька обличчя, і стріхи сільських будинків, і висока трава, і знову обличчя… Щось сердито запитав жіночий голос — він лунав просто із дзеркала, Юта навіть вщипнула себе за руку! Але побачене не було марою й не зникло від цього щипка, і чоловічий голос, теж сердитий, голосно відповів:
— Звідки мені знати?! В коморі дивися!
Гавкіт собаки. Мукання череди корів, й одразу, без переходу — бій годинника на вежі.
Магічне дзеркало! Ось і нагорода принцесі за страх і незручності!
Вона чула про подібні дива ще з колиски — няньки охоче розповідають дітлахам казки про Ложку, що годує всіх потрошку, Дрючок-всіх-б’ючок, Хлопчика-з-морквинку та Балакуче Дзеркало; втім, вважалося, що чарівні предмети зберігаються далеко за морем. Але дзеркало — ось воно!
Юта посунулася вперед, жадібно вдивляючись у звичайне, буденне, але таке далеке й недосяжне для неї життя. Картини перемінялися непослідовно й плутано — деякі з них, відверто інтимні, змушували принцесу червоніти й відвертатися. Звуки лунали то ясно, то приглушено, то взагалі невиразно, і Юта вже трохи очманіла від миготіння фарб та розмаїття голосів, коли раптом стало тихо, і в рамі з’явився вишуканий інтер’єр, який негайно виявився кімнатою в палаці короля Акмалії.
Кімната сповнена була народу, схоже, у ній відбувався пишний прийом.
Король і королева чемно розмовляли з двома туго накрохмаленими послів — Юта відразу впізнала їх, це були посли Верхньої Конти! Лакеї розносили вино в високих келихах, погойдувалися напудрені зачіски дам, хтось невимушено сміявся, але Юта не чула ні звуку — дзеркало загадково мовчало… Рюші, бантики, брошки й підвіски — як вона ненавиділа їх раніше, і якими милими здавалися вони тепер! Потім у сумовиту порожню кімнату занедбаного замку увірвалися й сміх, і голоси, і
