Борва мечів - Джордж Мартін
— Люди кажуть, що пан Лорас — кращий воїн, ніж свого часу був Лео Довгий Шпичак, — мовив Тиріон.
— Ніжна Ренліна квіточка? Маю сумнів.
— Прошу пана, майте на здоров’я, — мовив Тиріон, — та пан Лорас переміг багатьох знаних лицарів, поміж них і мого брата Хайме.
— Переміг — це збив з коня на турнірному герці? Якщо хочете мене злякати, розкажіть, кого він убив у битві.
— Хоч би пана Робара Ройса та пана Емона Кия. А ще кажуть, він здобув чималу славу на Чорноводі, де бився поруч із привидом князя Ренлі.
— Тобто молодого Тирела вихваляють ті самі люди, які на власні очі бачили привида? — легковажно засміявся дорнієць.
Тиріон кинув на нього довгий уважний погляд.
— У закладі Чатаї на Шовковій вулиці є кілька дівчат, які можуть припасти вам до смаку. Дануся має волосся кольору меду. Марея — дуже світле, срібне з золотим. Раджу вам, ласкавий пане, завжди тримати при собі одну з них, а краще обох.
— Завжди?! — Князь Оберин підняв угору тонку чорну брову. — Навіщо, мій добрий Бісе?
— Ви ж хочете померти з цицькою в руці. Самі казали.
Тиріон дав коню остроги і рушив туди, де на південному березі Чорноводи чекали перевізники. Дорнійської дотепності — як її розуміли дорнійці — він наслухався вже донесхочу. «А й справді, хай би батько надіслав Джофрі. Той би принаймні запитав князя Оберина, чим дорнієць різниться від коров’ячого кізяка.» Від згадки про Джофрі він мимоволі посміхнувся і подумав, що в жодному разі не хоче пропустити зустріч Червоного Гаспида з його милістю королем.
Ар’я VII
Першим загинув чолов’яга на даху. Він сидів, зігнувшись, коло димаря трохи не за сто сажнів, нагадуючи сіру тінь у досвітньому мороці, та коли небо почало блякнути, ворухнувся, потягнувся і став на ноги. Стріла Анжея поцілила йому груди. Чолов’яга, наче позбавлений за одну мить усіх кісток, скотився крутим черепичним дахом і впав перед дверима септрію.
Блазні поставили там двох вартових, але під світлом смолоскипів ті нічого не бачили у темряві, й розбійники зуміли підібратися непоміченими. Кайло та Заруб відпустили тятиви одночасно; один вартовий впав зі стрілою в горлянці, другий — у череві. Другий, коли падав, зронив смолоскипа, і полум’я лизнуло йому одяг. Коли ганчір’я запалало, він заверещав, і на тому потаємність нападу скінчилася. Торос гукнув бойовий клич, і розбійники ринули на ворога, вже не криючись.
Ар’я дивилася з коня, стоячи на лісистому гребені, що височів над септрієм, млином, броварнею, стайнею, а також навколишнім болотом, випаленим лісом та порослою бур’яном ріллею. Дерева були вже голі, хіба що декілька брунатних листків ще чіплялися за гілки, та огляду не затуляли. За охорону їм князь Берік лишив Безбородого Дика та Муджа. Ар’я ненавиділа, коли її лишали позаду, наче дурне мале дитя, та принаймні разом із нею лишили і Гендрі. Вона не намагалася сперечатися — адже кипіла битва, а у битві треба коритися отаманові.
На східному обрії зажевріло рожеве з золотим; над головою півмісяць визирнув крізь низькі побіжні хмари. Дмухав холодний вітер; Ар’я чула шум води та скрипіння великого дерев’яного колеса на млині. У вранішньому повітрі пахкотіло дощем, але досі не впало жодної краплі. Крізь досвітній туман полетіли вогняні стріли, лишаючи за собою бліді стрічки вогню, встромилися у дерев’яні стіни септрію. Кілька влетіло досередини крізь розбиті вікна; скоро з-за потрощених віконниць почали здійматися тонкі цівочки диму.
З септрію раптом вискочили біч-обіч двоє Кровоблазнів із сокирами в руках. Анжей та інші лучники були напоготові. Один сокирник загинув миттєво, другий примудрився ухилитися і пірнути так, що стріла прохромила йому лише плече. Він запнувся, але ступив ще пару кроків уперед, і там його знайшли відразу кілька стріл — та так швидко, що й не видно було, котра влучила першою. Довгі стрижні пронизали залізний панцирний нагрудник, наче шовковий, і Блазень важко упав назустріч своїй смерті. Анжей мав у сагайдаку не самі лише широкі площики, а ще й стріли з гострим шилом на кінці, здатні пробити навіть важку броню. «Треба повчитися стріляти з лука» — подумала Ар’я. Вона більше кохалася у мечах, але не могла заперечити, що й стріли мають свій ужиток.
Полум’я вже повзло західною стіною септрію, густий дим спливав із розбитого вікна. З іншого вікна визирнув мирійський арбалетник, випустив важку стрілу і пірнув назад перезарядити зброю. Від стаєнь теж чулися звуки битви: кличі та вереск, перемішані з іржанням коней та брязкотом зброї. «Убийте всіх» — люто подумала Ар’я і вкусила губу так, що відчула смак крові. — «Убийте усіх до останнього.»
Арбалетник вигулькнув знову, та ледве встиг пустити стрілу, як біля голови в нього свиснули три; одна брязнула на шоломі. Стрілець миттю зник. Ар’я вже бачила полум’я у кількох вікнах другого поверху. Між димом та вранішнім туманом повітря здавалося намішаним з якоїсь чорно-білої імли. Анжей з іншими лучниками підкрадалися ближче, аби знайти собі цілі.
Раптом септрій вибухнув Блазнями, що полізли з усіх щілин, мов розбурхані мурахи. Двоє ібенійців вискочили крізь двері, високо піднявши щити з кошлатих шкур; за ними біг дотракієць із великим кривим арахом та дзвіночками у волоссі, а за тим — троє волантинських сердюків, укритих розмаїттям лютих барвистих наколок на шкірі. Інші вилізали крізь вікна і стрибали на землю. Ар’я побачила, як один чолов’яга отримав стрілу в груди, ледве закинувши ногу на підвіконня, і почула його передсмертний вереск. Дим дедалі густішав, туди й назад літали лучні та арбалетні стріли. Гачок упав зі стогоном, лук вислизнув
