Борва мечів - Джордж Мартін

— Годі, Лиме! — наказав князь Берік. — Під їхнім дахом ми шануємо їхній закон.

— Сонце не згасне, якщо ми пропустимо молитву чи дві, — погодився Торос. — Кому, як не мені, знати найкраще.

Сам князь Берік за вечерею нічого не їв. Ар’я взагалі не бачила, щоб він колись їв — хіба що інколи перехилить келих вина. Скидалося, що він і не спить зовсім: хоча здорове око іноді заплющувалося, наче з утоми, але миттю розплющувалося, щойно до князя хтось звертався. Порубіжний пан був одягнений, як завше: у розлахмічену чорну кирею і побитий панцир з полив’яною, подекуди поколотою блискавкою. Він навіть спав у тому панцирі; тьмяна чорна криця ховала жахливу рану, завдану Хортом — так само, як товста вовняна хустка на шиї ховала чорне кільце, що її оперізувало. Та ніщо не могло сховати провалену на скроні голову, червону яму замість одного ока, гострі обриси черепа під шкірою обличчя.

Ар’я роздивлялася його крадькома і з осторогою, пам’ятаючи побрехеньки, почуті у Гаренголі. Князь Берік, здавалося, почув її острах, обернувся і поманив до себе.

— Я лякаю тебе, дитино?

— Ні. — Вона вкусила губу. — Лише… ну… я гадала, що Хорт вас убив, а ви…

— Поранив, — устряг Лим Лимонний Сіряк. — Тяжко поранив, що казати. Але Торос усе вилікував. Кращого цілителя немає на світі.

Князь Берік кинув на Лима чудернацький погляд здорового ока; в іншому оці погляду не було — лише рубці та висохла кров.

— Так, немає кращого цілителя, — втомлено погодився він. — Здається мені, Лиме, давно минув час змінити варти. Подбай про них, якщо твоя ласка.

— Так, мосьпане.

Лим обернувся і вийшов у вітристу ніч; за ним вихором крутнулися поли лимонного сіряка.

— Навіть хоробрі воїни інколи засліплюють себе самі, якщо бояться бачити, — мовив князь Берік, коли Лим пішов. — Торосе, скільки вже разів ти повертав мене звідти назад?

Червоний жрець схилив голову.

— Вас, пане мій, повертає Ра-Гльор. Господь Світла. Я лише приладдя у його руках.

— То скільки разів? — наполягав князь Берік.

— Шість, — неохоче буркнув Торос. — І щоразу важче. Ви легковажите, пане. Хіба смерть — така вже солодка принада?

— Солодка? О ні, друже мій. Зовсім не солодка.

— То не впадайте за нею так зухвало! Князь Тайвин наказує війську, сидячи позаду нього. Князь Станіс теж не лізе наперед. І вам би не завадило брати приклад. Сьома ваша смерть може вкласти до могили нас обох.

Князь Берік торкнувся місця над лівим вухом, де скроня була провалена всередину.

— Отут пан Буртун Кракегол розтрощив мені буздуганом і шолома, і голову.

Він розмотав хустку, оголивши чорний синець навколо шиї.

— А оце подаруночок від лицаря мантикори при Піноспадах. Він схопив бідолашного пасічника і його дружину — думав, що то мої люди. Оголосив по всіх усюдах, що повісить обох, якщо я йому не здамся. Коли я здався, він усе одно їх повісив, а заразом і мені знайшов поміж них місце.

Князь вказав пальцем на червону яму замість ока.

— А оце Гора пхнув кинджалом крізь щілину заборола. — Втомлена посмішка майнула на вустах. — Уже втретє помираю від рук воїнів дому Клеган. Хтось інший уже б навчився їх уникати, а я…

Ар’я зрозуміла, що то був жарт, але Торос не засміявся, а поклав руку на плече князеві Беріку і мовив:

— Не варто про це згадувати.

— А про що варто? Я ж не можу згадувати про те, що ледве пам’ятаю. Я колись володів замком у Порубіжжі, мав дівчину, з якою обітував одружитися. Та зараз уже не знайду того замку і не скажу, яке волосся мала та дівчина. Хто висвятив мене у лицарі, старий друже? Які страви я полюбляв найбільше? Усе кудись зникає, тане вдалині. Інколи мені здається, що я народився на кривавій траві у тому спаленому гаю, зі смаком вогню в роті та діркою в грудях. Чи не ти, Торосе, і є моя мати?

Ар’я витріщилася на мирійського жерця — на пасма волосся, що стирчали навсібіч, на рожеве ганчір’я, на шматки старих обладунків. Сіра щетина вкривала його щоки та провислу шкіру нижче підборіддя. Він був геть не схожий на чародіїв з казок Старої Мамки, і все ж…

— Ви можете повернути до життя людину без голови? — запитала Ар’я. — Один раз, не шість. Можете?

— Я не роблю дива, дитино. Я лише молюся. Того першого разу його вельможність мав у собі наскрізну дірку, з рота в нього текла кров, і я знав, що надії нема. Коли бідні прохромлені груди спинили свій рух, я подарував йому добрий цілунок доброго Господа на прощання і довгу путь. Я наповнив вуста вогнем і вдихнув полум’я у нього, крізь горло до легенів, серця і душі. «Останнім цілунком» зветься він серед нас; безліч разів я бачив, як старі жерці дарували його слугам Господнім після смерті. Я й сам теж дарував кілька разів, як личить жерцеві. Та ніколи раніше не відчував, щоб мертвий чоловік здригнувся, наповнившись вогнем, не бачив, як доти мертві очі розплющуються живими. То не я його повернув до життя, ясна панно — то Господь. Ра-Гльор не скінчив із ним свою божу справу. Життя — це тепло, тепло — це вогонь, а вогонь належить лише Господові.

Ар’я відчула, як очі повняться слізьми. Торос наговорив багато слів, та всі вони означали «ні» — вона це добре зрозуміла.

— Твій батько був людиною честі, добрим до людей володарем, — мовив князь Берік. — Гарвін багато мені про нього розповідав. Заради його пам’яті я б радо відмовився від твого викупу, якби ми не мали такої відчайдушної потреби в грошах.

Ар’я вкусила губу. «Мабуть, князь не бреше.» Вона знала, що Берік Дондаріон віддав усе Хортове золото Зеленобороду та Мисливцю, щоб ті купили харчів у землях на південь від Мандера.

— Останній врожай спалили, цей гниє у багві просто на ланах, а тим часом насувається зима, — чула Ар’я його слова, коли посланці вирушали в дорогу. — Селянам потрібне збіжжя, щоб їсти, насіння, щоб сіяти, а нам потрібні клинки та коні. Надто багато моїх людей мусить їхати на плужниках,