Борва мечів - Джордж Мартін

Ар’я не знала, скільки викупу за неї може дати Робб. Адже тепер він був король, а не той юнак, якого вона лишила у Зимосічі зі снігом, що танув у волоссі. Якби він знав про все, що вона скоїла: про стайниченка, про стражника у Гаренголі…

— А раптом мій брат не схоче мене викупити?

— Чому ти так гадаєш? — запитав князь Берік.

— Ну… — пробурмотіла Ар’я, — в мене волосся стирчить абияк, нігті брудні, ноги зашкарубли…

Та мабуть, Роббові до того байдуже, а от матінці… Пані Кетлін завжди хотіла, щоб її молодша донька була схожа на Сансу — співала, танцювала, шила, знала чемне поводження. Від однієї згадки Ар’ї закортіло пригладити волосся хоч пальцями. Та воно усе збилося у ковтуни, і їй вдалося хіба що вирвати кілька пасем.

— Я зіпсувала сукню, яку дала мені пані Рідколіс, а зашити не вміла, бо руки з дупи виросли. — Вона вкусила губу і похапливо виправилася. — Тобто, я не навчена шити, як личить шляхетній панні. Септа Мордана колись казала, що я маю руки коваля.

Гендрі трохи не впав зі сміху.

— Оті малесенькі м’якесенькі лапки?! — вигукнув він. — Та ти ними й молота не піднімеш!

— Підніму, якщо схочу! — визвірилася вона на нього.

Торос реготнув, почувши їхню сварку.

— Твій брат заплатить, дитино. Про це не бійся.

— Гаразд, але раптом не заплатить? — наполягала Ар’я.

Князь Берік зітхнув.

— Тоді відішлю тебе на якийсь час до пані Рідколіс. Чи може, до свого власного замку Чорночал. Та в тому не буде потреби, цього я певний. Повернути тобі батька я не маю сили — так само, як Торос — але обіцяю безпечно повернути до материних рук.

— Ви присягаєтеся? — запитала вона його. Йорен колись теж обіцяв відвезти її додому, а сам загинув, не справдивши обіцянки.

— Словом лицарським і честю, — урочисто відказав князь-блискавка.

Коли до броварні повернувся Лим, уже задощило. Він бурмотів щось лайливе, поки знімав свого жовтого сіряка, з якого натікала на підлогу калюжа води. Анжей та Джак-Щасливець сиділи коло дверей і кидали кості, та яку б гру не вигадали, Джаку-Щасливцю не щастило у жодній. Том Семиструнний поміняв струну на цимбалах і втяв «Материні сльози», «Змокла Вілума жона», «Ой поїхав наш панич та й під дощиком у ніч», а потім — «Рине дощ у Кастамирі».

На престолі вранці рано

Князь до князя промовляє:

«Не скорюсь тобі я, пане,

Лев хай лева не лякає.

Кіт черлений, кіт у златі —

Кожен гострі кігті має.

Пазур на черленій лапі

Чей не гірше убиває.»

Так казав він вражій силі,

Певний моці свого дому.

…Рине дощ у Кастамирі,

Та не чуть його нікому.

Зрештою в Тома скінчилися дощові пісні, й він відклав свої цимбали убік. Тепер у нічній тиші чувся лише стукіт дощу на черепичному даху броварні. Гра у кості скінчилася; Ар’я стояла по черзі на кожній нозі, дослухаючись до скарг Меріта про те, що його кінь загубив підкову.

— Можу підкувати, — раптом мовив Гендрі. — Я був лише підмайстром, та хазяїн казав, що в мене руки створені бити по залізу. Вмію кувати коней, латати дірки у кольчугах, відбивати ум’ятини в панцирах. Меча, мабуть, теж скую.

— Це ти до чого, хлопче? — запитав Гарвін.

— Хочу бути при вас ковалем. — Гендрі став на коліно перед князем Беріком. — Візьміть до себе, мосьпане. Я стану в пригоді. Я робив усяке приладдя, ножі, а якось скував непоганого шолома. Його вкрав злодюга з загону Гори, коли нас упіймали.

Ар’я вкусила губу. «Тепер і він хоче мене покинути.»

— Краще йди служити князеві Таллі у Водоплині, — відповів князь Берік. — Я тобі за роботу навіть платити не маю чим.

— А ніхто ніколи й не платив. Мені аби кузню, харч і де ночувати — нічого більше не треба, мосьпане.

— Коваль завжди й усюди знайде собі заробіток. Не кажу вже про майстерного зброяра. Навіщо тобі лишатися з нами?

Ар’я бачила, як Гендрі скривив свою тупу мармизу, намагаючись думати.

— У печерному пагорбі ви казали, що ви усі — поміж себе браття і вірні слуги королю Роберту. Мені таке сподобалося. І як ви судили Хорта чесним судом — теж. Князь Болтон — той просто вішає людей чи голови стинає. Так само, як князь Тайвин чи пан Аморі. Краще я куватиму залізо для вас, ніж для таких, як вони.

— В нас є чимало дірявих кольчуг, мосьпане, — нагадав Джак князеві Беріку. — Ми ж їх познімали з мертвих. Де смерть увійшла, там і дірки.

— Ти, хлопче, мабуть, не сповна розуму, — зауважив Лим. — Та ми ж розбійники! Безрідні хами, майже усі до одного, не рахуючи хіба його вельможності князя. І не гадай, що ми тут живемо-не тужимо, як у дурних Томових піснях. Не світить тобі ані поцілунок принцеси, ані герць на турнірі у вкраденому риштунку. А світить зашморг на шиї чи паля над чиєюсь брамою.

— То й що? Та сама доля і вам наготована, — відказав Гендрі.

— Авжеж! — весело вигукнув Джак-Щасливець. — На всіх нас чекає гайвороння, будь певен. Гей, пане князю! Хлопець — начебто не боягуз, і ремесла навчений снадного. Джак каже: треба його взяти.

— І то швидко, — реготнув Гарвін, — поки марево не розвіялося, і він до тями не повернувся!

Ледь помітна посмішка пробігла вустами князя Беріка.

— Торосе, подай-но мого меча.

Цього разу князь-блискавка не підпалював клинка, лише поклав його плазом на плече Гендрі.

— Чи присягаєшся ти, Гендрі, перед очима богів та людей захищати того, хто не здатен захистити себе сам, берегти від лиха жінок та дітей, коритися очільникам, своєму зверхньому панові та своєму королю, хоробро битися у битві, не ухилятися від доручень, хай яких тяжких і небезпечних?

— Присягаюся, мосьпане.

Порубіжний князь переклав меча з правого плеча на ліве і мовив:

— Підведіться, пане Гендрі, лицарю печерного пагорба. Вітаю вас у нашому братстві.

Від дверей почувся грубий скреготливий регіт.

З плечей його стікав дощ. Попечена рука була загорнута у листя і полотно та міцно припнута до грудей грубим мотузяним очкуром. Старі опіки на