Борва мечів - Джордж Мартін
— Скільки прапорів ти нарахував? — запитав він Брона.
Лицар-сердюк затінив очі долонею.
— Вісім… ні, дев’ять.
Тиріон крутнувся у сідлі.
— Гей, Поде, ходи сюди! Описуй знаки, які бачиш, і хутко кажи, яким домам вони належать.
Подрік Пейн обережно посунув ближче свого мерина. Хлопчина віз великого королівського прапора Джофрі — оленя та лева — хоча і ледве давав ради його чималій вазі. Брон тримав власну Тиріонову корогву — золотого лева на кармазині.
«Малий підростає» — усвідомив Тиріон, коли Под став у стременах, аби краще бачити. — «Скоро височітиме наді мною, як решта двору.» За наказом Тиріона хлопець ретельно вивчив гербовницю Дорну, та це не заважало йому, як завше, смикатися і запинатися.
— Не бачу… Вітер плеще.
— Ану ти, Броне. Кажи, що бачиш.
Брон був вбраний, як личить лицареві — у нового жупана та кунтуша; поперек грудей сяяв палаючий ланцюг.
— Червоне сонце на жовтогарячому тлі, — мовив він, — прохромлене списом.
— Мартел! — негайно відгукнувся Подрік Пейн, вочевидь із полегшенням. — Це дім Мартел на Сонцесписі, мосьпане. Великий князь дорнійський.
— Та його навіть мій кінь упізнав би, — сухо зауважив Тиріон. — Кажи далі, Броне.
— Ліловий прапор з якимись жовтими яйцями.
— Може, лимонами? — припустив Под із надією в голосі. — Лілове поле, засипане лимонами? То дім Далт. А править він, чекайте… у Лимоннику.
— Та невже? От дивина. Далі великий чорний птах на жовтому. У пазурях тримає щось рожеве з білим. Прапор ляпає, дідька тут побачиш.
— То стерв’ятник Чорнощовби, тримає немовля у кігтях, — пояснив Под. — Дому Чорнощовб із Чорнощовби, пане.
Брон зареготав.
— Знову книжок перечитався? Багато читатимеш, малий, то очі для бою зіпсуєш. Бачу черепа. Прапор чорний.
— Вінценосний череп дому Манівець. Золото і кістка на чорному. — З кожною правильною відповіддю Под набирався упевненості. — Це Манівці, чиє дідицтво — Крулегріб.
— Три чорні павуки, абощо?
— Скорпіони, пане. Дім Коргил на Пісковці. Три скорпіони, чорні на черлені.
— Червоне та жовте, а між ними якась зубата риска.
— То вогні Геєнни. Дім Уллер.
Тиріон був уражений. «А малий меткий нівроку. Якби ж йому язик у горлі колом не ставав…»
— Далі, Поде! — заохотив він. — Назвеш усіх — матимеш від мене даруночок.
— Схоже на пиріг із червоних та білих шматків. Посередині золота долоня.
— Дім Аліріон з Божеласки.
— Червона курка жере змію. Чи щось таке.
— Гаргалени з Солемор’я. То василіск. Пане. Перепрошую. Не курка. Черлений, чорна змія у дзьобі.
— Чудово! — вигукнув Тиріон. — І ще один, хлопче.
Брон понишпорив очима по шерегах дедалі ближчих дорнійців.
— Останній знак — золоте пір’я на зелених клітинах.
— То перо для письма, пане. Джордейни з Тору.
Тиріон зареготав.
— Дев’ять, усі до останнього! Я й сам би краще не назвав.
Тут він, щоправда, трохи прибрехав, але лише для того, щоб додати малому крихту певності.
«Схоже, Мартел обрав собі у дорогу вельми зацне товариство.» Жоден із названих Подом домів не був ані малим, ані збіднілим, ані незначним. Королівським гостинцем їхали дев’ятеро з найвельможніших панів Дорну або їхні спадкоємці. Чомусь Тиріонові здавалося, що вони подолали далекий шлях не заради ведмедя-танцюриста. Ні, це послання. «І хай мене Інші вхоплять, якщо воно мені до вподоби.» Тиріон спитав себе, чи правильно вчинив, відіславши Мирцелу морем до Сонцеспису.
— Мосьпане, — звернувся до нього Подрік, трохи знітившись, — ношів немає.
Тиріон хутко обернувся і побачив, що малий має рацію.
— Доран Мартел завжди подорожує ношами, — додав хлопець. — Різьбленими ношами з шовковими запонами. Там ще сонця вигаптувані.
Тиріон знав про ноші великого князя Дорана: володареві Дорну минуло п’ятдесят із гаком років, і йому дошкуляла подагра. «Може, хотів швидше дістатися місця» — заспокоїв він себе. — «Може, боявся, що ноші спокушатимуть розбійників або застрягнуть десь у високих пересувах Кістяного Шляху. Може, хвороба трохи попустила.»
Звідки ж тоді це гидке передчуття? Йому вже несила було сидіти і вгадувати, що чекає попереду.
— Вище корогви! — гарикнув він. — Їдемо назустріч!
І рішуче вдарив коня острогами. За ним рушили Брон та Под, кожен зі свого боку. Побачивши їхнє наближення, дорнійці пустили чвалом власних коней; прапори замайоріли вітром. На візерунчастих сідлах висіли улюблені поміж дорнійців круглі металеві щити; дехто віз жмути коротких метальних дротків або подвійного вигину луки, якими воїни Дорну майстерно били з коней.
Перший король Даерон писав, що існує три різновиди дорнійців: солоні дорнійці, що мешкають уздовж морського узбережжя, піщані дорнійці з пустель та довгих річкових долин, і кам’яні дорнійці, що будують собі замки та городці у проходах і на висотах Червоних Гір. Солоні дорнійці мали у собі найбільше ройнарської крові, кам’яні — найменше.
У Дорановому почті, схоже, вдосталь було усіх трьох різновидів. Солоні мали струнку поставу, смагляву та гладку оливкову шкіру, довге чорне волосся, що летіло гривами за вітром. Піщані дорнійці шкірою були ще темніші — наче спечені до бурої кірки гарячим дорнійським сонцем. Ці намотували на шоломи довгі яскраві шалики, щоб уберегтися від пекельних сонячних ударів. Кам’яні дорнійці були найдебеліші та найсвітліші — сини андалів і першолюдей, волоссям брунатні або біляві, з веснянкуватими чи підпаленими сонцем обличчями, які ніяк не хотіли темніти дочорна.
Вельможні дорнійські пани вбралися у просторі шовкові халати з прикрашеними коштовним камінням чересами та довгими розмаяними рукавами. Обладунки їхні були густо вкриті поливою, викладені налощеною міддю, яскравим сріблом, м’яким червоним золотом. Коні під ними були гніді, золоті, а кількоро — білі, як сніг; усі стрункі та легконогі, довгошиї, з вузькими, вишуканої вроди головами. Уславлені у казках та піснях піщані коні Дорну важили менше, ніж лицарські огирі, не могли нести на собі стільки заліза, та люди переказували, що вони вміють бігти день і другий, не відчуваючи втоми.
Дорнійський ватажок сидів на огирі чорному, як гріх, з вогненною гривою та хвостом. У сідлі він тримався так, наче у ньому народився, а з себе був високий, стрункий,
