Борва мечів - Джордж Мартін

— Лицарів собі робиш, Дондаріоне? — загарчав прибулець. — Я за такий гріх на смерть караю!

Князь Берік окинув його холодним поглядом.

— Я сподівався, Клегане, більше тебе не побачити. Як це ти нас надибав?

— А наче важко! Ви тут так надиміли, що і у Старограді, мабуть, видно.

— Що сталося з моїми вартовими?

Клеган скривив рота.

— Отими двома сліпцями? Може, я їх убив. Може, ні. А коли й убив, то що?

Анжей напнув тятиву на луці. Заруб зробив те саме.

— Чому ти так прагнеш померти, Сандоре? — запитав Торос. — Ти, мабуть, напився чи геть здурів, що попхався за нами аж сюди.

— Напився? Чим — дощем? Ви, хвойдині діти, не лишили мені грошей навіть на кухоль вина.

Анжей витяг стрілу з сагайдака.

— Ми — розбійники. Розбійники крадуть та віднімають. Про це навіть у піснях співається — попроси Тома гарненько, він тобі заспіває. Дякуй, що лишили живим.

— Ану встрель мене, Сайдакере. Спробуй, коли хоробрий. А я з твого сагайдака стріли вийму і запхаю тобі в рябу дупу.

Анжей підняв лука, та князь Берік заперечливо махнув рукою.

— Навіщо ти прийшов, Клегане?

— Забрати те, що моє.

— Золото?

— А що? Не заради ж того, щоб на твоє, Дондаріоне, личко помилуватися. Оце вже напевне. Зараз ти на пику ще бридкіший від мене. До того ж лицар лицарем, а чужим не гребуєш!

— Я дав тобі розписку за твоє золото, — спокійно відповів князь Берік. — Обіцянку все повернути, коли війна скінчиться.

— Я тим папірцем сраку підтер. Хочу своє золото.

— В нас його більше нема. Я віддав його Зеленобороду та Мисливцю і відіслав їх на південь, за Мандер — купити харчів та насіння.

— Щоб годувати тих, чий урожай ви спалили! — додав Гендрі.

— Отака в нас тепер казочка, га? — Сандор Клеган знову зареготав. — А я, може, теж таке хотів робити. Годувати купу брудних селюків та їхніх чумних вилупків. Чому б ні?

— Брешеш! — мовив Гендрі.

— Ти ба, який язикатий малий! Але чому це ти їм віриш, а мені не віриш? Чи то обличчя в мене якесь не таке, га? — Клеган зиркнув на Ар’ю. — А її, Дондаріоне, ти теж у лицарі висвятиш? Чому б ні? Не бачив ще світ восьмирічної лицарки — то побачить!

— Мені дванадцять! — уголос збрехала Ар’я. — Захочу, то й буду лицарем! І тебе уб’ю, лишень ножа свого в Лима заберу!

Від згадки про відібраний ніж вона і досі сердилася на здорованя.

— То жалійся своєму Лимові, не мені. А краще підібгай хвоста і тікай. Тобі не казали, що хорти роблять вовкам?

— Наступного разу я тебе вб’ю. І брата твого теж!

— Е ні! — Його чорні очі звузилися. — Оцього мені не смій.

Він обернувся до князя Беріка.

— А ти ще мого коня зроби лицарем. Він ніколи не сере посеред панських палат. І своїх копитами не хвицяє… ну майже. Як на мене, давно заслужив, щоб його висвятили. Хіба що ти надумався і його вкрасти — тоді, мабуть, не висвятиш.

— Краще сідай на свого коня і забирайся звідси, — грізно пробурчав Лим.

— Я піду, як віддадуть моє золото. Ваш власний бог сказав, що я невинний…

— Господь Світла подарував тобі життя! — заперечив Торос Мирійський. — Але не проголошував відродженим Баелором Блаженним.

Червоний жрець оголив меча. Ар’я побачила, що Джак і Меріт зробили те саме. Князь Берік досі тримав у руці того меча, яким висвятив Гендрі. «Може, хоч цього разу його нарешті вб’ють.»

Вуста Хорта знову смикнулися.

— Та ви — звичайнісінькі злодюги!

У відповідь на нього визвірився Лим.

— Твої друзяки-леви приходять до якогось села, забирають усі харчі та срібло, а тоді кажуть, що вони — заготівельники хуражу для війська. Вовки теж таке роблять. То чому нам не можна? Тебе ніхто не грабував, собако. Твоє золото заготували для нашого війська!

Сандор Клеган роздивився уважно кожне обличчя, наче намагався усіх міцно запам’ятати. Потім вийшов у темряву під дощ, звідки прийшов, не сказавши ані слова. Розбійники почекали, дивуючись, але нічого не відбувалося.

— Подивлюся, що він зробив нашим вартовим. — Гарвін сторожко визирнув крізь двері, перш ніж вийти — перевіряв, чи не ховається Хорт надворі, чекаючи на здобич.

— Відки той сучий син узяв стільки золота? — запитав Лим Лимонний Сіряк, аби не мовчати, надувшись.

Анжей здвигнув плечима.

— Переміг у турнірі Правиці. У Король-Березі. — Лучник вишкірився. — Я собі теж нівроку гаманця виграв, та потім зустрів Данусю, Яспусю і Алаяйю. Вони мене навчили, як смакують смажені лебеді та купіль з вертоградського вина.

— То ти що, просцяв геть усе? — зареготав Гарвін.

— Чого ж усе? Оці чоботи купив, і оцього кинджала. Бач, який ловкий.

— А міг би купити шмат землі та зробити одну з тих лебединих дівчаток чесною жінкою, — мовив Джак-Щасливець. — Виростив би собі добрячий врожай ріпи та добрячий виводок синочків.

— Та Воїн мене збав! Змарнувати усе золото на ріпу?!

— А я ріпу полюбляю, — зажурився Джак. — От зараз би трохи з’їв — якби хтось зварив та добре потовк.

Торос Мирійський на балачки не зважав.

— Хорт втратив дещо більше, ніж кілька гаманів золота, — міркував він уголос. — Він втратив свого господаря і конуру на псярні. До Ланістерів йому вороття нема, Молодий Вовк його ніколи не прийме, а про рідного брата годі й казати. Здається мені, те золото було усе, що йому лишилося на світі.

— Дідько б його вхопив! — буркнув Гачок-Мірошник. — Ось побачите, прийде і переріже нас уві сні.

— Е ні. — Князь Берік сховав меча до піхов. — Сандор Клеган радо повбивав би нас усіх, але не уві сні. Анжею, на ранок рушай позаду валки разом із Безбородим Диком. Якщо побачите, що Хорт і доти нас винюхує, вбийте під ним коня.

— Та в нього ж добрий кінь, шкода його! — заперечив Анжей.

— Еге ж, — погодився з ним Лим. — Якщо когось убивати, то це його підлого вершника. Кінь нам самим стане у пригоді.

— Лим вірно каже, — додав Заруб. —