Бенкет круків - Джордж Мартін

— А ви як думаєте?

Швидше за все, леді Танда вже мертва. Не схожий Брон на людину, яка панькатиметься з літньою жінкою з поламаним стегном.

— Допоможіть мені! Куди мені подітися? Що мені робити?

«За Сновиду заміж вийти,— мало не сказала Серсі.— Він ще, може, не такий дурень, як ваш покійний чоловік». Королева не могла допустити війни на порозі Королівського Причалу — не зараз.

— Німотні сестри завжди радо приймають удовиць,— сказала вона.— Життя в них тихе, сповнене молитви, роздумів і добрих справ. Вони приносять розраду живим і мир померлим.

«І не балакають». Не могла ж вона дозволити, щоб ця жінка розносила небезпечні плітки по всіх Сімох Королівствах.

Але Фаліза лишалася глуха до голосу здорового глузду.

— Ми ж тільки хотіли прислужитися вашій світлості. «Горді, що незрадні». Ви казали...

— Пригадую,— вичавила посмішку Серсі.— Поки що ви залишитеся в нас, міледі, поки ми не вирішимо, як повернути ваш замок. Дайте-но я вам ще келих вина наллю. Ви втомлені й засмучені, це ж очевидно. Моя бідолашна люба Фалізо! Ось так, випийте.

Поки гостя прикінчувала карафу, Серсі підійшла до дверей і покликала покоївок. Звеліла Доркас розшукати лорда Кайберна й негайно вести сюди. Джоселін Свіфт вона відіслала на кухню.

— Принесіть хліба й сиру, пиріг з м'ясом і яблук. І вина. Хочеться випити.

Кайберн з'явився раніше, ніж принесли поїсти. На той час леді Фаліза перехилила ще три келихи вина й почала куняти, однак час до часу прокидалася і схлипувала. Відвівши Кайберна вбік, королева розповіла йому, яку дурницю впоров сер Балман.

— Не можу ж я дозволити, щоб Фаліза поширювала по місту плітки. Від горя вона геть з глузду з'їхала. Вам ще потрібні жінки для... роботи?

— Так, ваша світлосте. З лялькарок більше користі не буде.

— То забирайте її й робіть, що схочете. Але щойно вона спуститься в чорні камери... мені пояснювати?

— Ні, ваша світлосте. Я зрозумів.

— Добре,— сказала королева і знову начепила посмішку.— Люба Фалізо, прийшов мейстер Кайберн. Він допоможе вам трішки відпочити.

— Ох,— пробурмотіла Фаліза,— гаразд.

Коли за ними зачинилися двері, Серсі налила вина й собі.

— Мене оточують вороги й кретини,— промовила вона. Більше не можна довіряти ні родичам, ні навіть Джеймі, що був колись її половинкою. «Його призначення — бути моїм мечем і щитом, моєю дужою правою рукою. То чого ж він останнім часом тільки й дратує мене?»

Звісна річ, Брон — це просто дрібна перешкода. Серсі й не вірила ніколи, що він ховає в себе Куця. Менший братик-покруч занадто розумний, щоб дозволити Лоліс назвати клятого байстрюка на його честь, добре усвідомлюючи, що це обов'язково накличе на неї гнів королеви. Леді Мерівезер зразу це підмітила — і не помилилася. Таке знущання — це робота отого перекупного меча, понад усякий сумнів. Серсі мов навіч бачила, як він, з кубком вина в руці й зухвалою посмішкою на обличчі, спостерігає за своїм зморщеним червоним пасинком, який присмоктався до набряклої цицьки Лоліс. «Можете посміхатися й далі, пане Броне, та дуже скоро верещати будете. Тіштеся своєю причинною леді та своїм краденим замком, поки ще можете. Прийде час — і я пристукну вас, як муху». Може, пошле навіть для цього Лораса Тайрела, якщо Лицарю Квітів дивом удасться повернутися живим з Драконстону. Ото буде краса! З божої ласки, вони повбивають один одного. Як сер Арик і сер Ерик. А що ж до Стоукворту... ні, зараз Серсі просто нудило на думку про Стоукворт.

Тейна вже знову поринула в сон, коли королева повернулася у спальню; в голові шумувало. «Перепила й недоспала»,— подумала вона. Не щоночі її будять двічі, ще й такими неприємними новинами. «Я принаймні зразу пробудилася. А Роберт напивався так, що прокинутися не міг, не те що королівством правити». Всіма такими питаннями доводилося займатися Джону Арину. Приємно було думати, що з Серсі правителька вийшла краща, ніж з Роберта.

За вікном уже починало світлішати небо. Серсі присіла на ліжко поряд з леді Мерівезер, дослухаючись до її тихого дихання та спостерігаючи, як піднімаються й опускаються її груди. «Їй сниться Мир? — думала вона.— Чи коханець зі шрамом — небезпечний чорнявець, якому неможливо відмовити?» Чомусь вона була певна, що лорд Ортон уже точно не сниться Тейні.

Серсі поклала руку жінці на персо. Спершу легенько, ледве торкаючись, відчуваючи долонею теплу й гладеньку атласну шкіру. Тоді ніжно стиснула, провела великим пальцем по величенькій темній пипці — туди-сюди, туди-сюди, поки та не затвердла. Підвела погляд: Тейна розплющила очі.

— Приємно? — запитала Серсі.

— Так,— озвалася леді Мерівезер.

— А отак? — Серсі вщипнула її за пипку, потягнула з силою, прокрутила між пальців.

Мирсянка болісно охнула.

— Боляче!

— Це все через вино. Я за вечерею цілу карафу випила, а потім ще одну з удовицею Стоукворт. Довелося пити, щоб заспокоїти її,— вона покрутила Тейнину другу пипку, посмикала, поки жінка не охнула.— Я королева. Я маю право.

— Робіть, як зволите.

Волосся в Тейни було таке саме чорне, як у Роберта, і між ніг також, і коли Серсі поклала на нього руку, виявилося, що воно м'яке й вологе, тоді як у Роберта було сухе й жорстке.

— Будь ласка,— мовила мирсянка,— не зупиняйтеся, королево. Робіть зі мною, що схочете. Я ваша.

Але все даремно. Серсі не відчувала збудження, як відчував Роберт у ті ночі, коли по-справжньому брав її. Не було в цьому втіхи для неї. Для Тейни — так. Її пипки перетворилися на два чорні діаманти, розкішниця спливала соком. «Роберт у тебе б навіть закохався на якусь часину». Палець королеви пірнув у лоно мирсянки, як у трясовину, потім другий... туди-назад, туди-назад... «Але, вибухнувши в твоєму лоні, він би й імені потім твого не згадав».

Цікаво було, чи з жінкою буде так само легко, як було з Робертом. «Десять тисяч ваших дітей загинули в моїй долоні, ваша світлосте,— подумала Серсі, задіявши і третій палець.— Поки ви хропіли, я злизувала ваших синів зі своїх щік, а потім, одного по одному, з пальців — отих ваших липких і білих королевичів. Ви свій обов'язок виконували, мілорде, та я у темряві з'їдала ваших спадкоємців...» Тейна здригнулася. Видихнула якісь слова чужою мовою, знову здригнулася, вигнула спину й скрикнула. «Репетує так, наче її шпирнули»,— подумала королева. На мить вона уявила, що пальці її — то ікла