Бенкет круків - Джордж Мартін

Коли вони щойно одружилися, Роберт був гарний на вроду — високий, сильний і могутній, тільки волосся мав чорне й жорстке, густе на грудях, колюче між ногами. «Не той чоловік з Тризуба повернувся»,— іноді думала королева, поки він порав її. Перші декілька років, коли він лягав згори, вона, заплющивши очі, уявляла, що то Рейгар. Уявляти, що то Джеймі, не виходило: надто він був інший, надто незнайомий. Навіть запах був не такий.

А для Роберта тих ночей мов і не було. Зранку він геть нічого не пам'ятав — принаймні так він поводився. Одного разу, ще в перший рік шлюбу, Серсі на другий день висловила невдоволення. «Мені боляче було»,— поскаржилася вона. Йому стало соромно. «Це не я винен, міледі,— сказав він похмуро й ображено, як малий, який поцупив на кухні яблучний пиріг і піймався.— Це все вино. Забагато вина я п'ю». І щоб запити це зізнання, потягнувся по ріг з елем. Та коли Роберт підніс ріг до рота, Серсі так врізала ним йому в обличчя, що аж зуб тріснув. Через багато років, на бенкеті за столом, вона випадково підслухала, як Роберт розповідає служниці, буцім зуба зламав у рукопашній. «Ну, шлюб наш і був справжньою рукопашною,— подумала Серсі,— тож він і не збрехав».

Та все решта було суцільною брехнею. Він добре пам'ятав, як обходився з нею вночі, переконана була Серсі. По очах бачила. Він тільки вдавав, що все забув: так-бо легше, ніж зізнатися, як йому соромно. У глибині душі Роберт Баратеон був справжнім боягузом. З часом він, щоправда, рідше вимагав від неї близькості. В перший рік він порав її щонайменше раз на два тижні, а наприкінці шлюбу — навіть не раз на рік. Але своїх домагань він так і не кинув. Рано чи пізно завжди приходила ніч, коли він, перехиливши зайвого, приходив виконати свій подружній обов'язок. Те, чого він потім соромився за білого дня, в темряві приносило задоволення.

— Королево,— заговорила Тейна Мерівезер.— У вас такий дивний погляд! Вам недобре?

— Просто... пригадала дещо,— в Серсі пересохло в горлі.— Ви добра подруга, Тейно. Я справжньої подруги не мала вже...

І тут хтось загупав у двері.

Знову?! Стукіт звучав так наполегливо, аж Серсі затремтіла. «Невже до нас пливе ще тисяча кораблів?» Накинувши халат, вона пішла поглянути, хто прийшов.

— Перепрошую, ваша світлосте,— мовив вартовий,— але внизу леді Стоукворт, благає про аудієнцію.

— В таку годину? — різко кинула Серсі.— Фаліза з глузду з'їхала? Перекажіть їй, що я сплю. Перекажіть, що на Щитах просто зараз убивають простолюд. Перекажіть, що я всю ніч не спала. А з нею я поговорю завтра.

— Даруйте, ваша світлосте, але вона...— вартовий завагався,— як би це пояснити... вигляд у неї не найкращий.

Серсі нахмурилася. Мабуть, вирішила вона, Фаліза прийшла повідомити, що Брон загинув.

— Гаразд. Але мені потрібно вдягнутися. Проведіть її у світлицю — хай чекає там.

Леді Мерівезер хотіла встати й піти з нею, але королева її зупинила.

— Ні-ні, лишайтеся. Бодай хтось має сьогодні виспатися. Я ненадовго.

Запухле обличчя леді Фалізи було все в синцях, очі почервоніли від сліз. Нижня губа була розбита, одяг — подертий і брудний.

— Боги праведні,— вигукнула Серсі, заходячи у світлицю й зачиняючи двері.— Що з вашим обличчям?

Фаліза, здалося, не чує питання.

— Він його вбив,— промовила вона тремтячим голосом.— Мати змилуйся, він... він...— вона заридала, тремтячи усім тілом.

Наливши келих вина, Серсі принесла його заплаканій жінці.

— Випийте. Вино вас трохи заспокоїть. Ось так. Ще трішки. А тепер припиніть плакати й кажіть, чого прийшли.

Ціла карафа спорожніла, заки королева спромоглася витягнути з леді Фалізи цю сумну історію. А коли таки витягнула, то вже не знала, реготати їй чи лютувати.

— Двобій? — повторила вона. «Чи є в Сімох Королівствах бодай хтось, на кого можна покластися? Чи у Вестеросі я єдина маю голову на в'язах?» — Ви хочете мені сказати, що сер Балман викликав Брона на двобій?

— Сказав, це буде п-п-просто. Сулиця — з-з-зброя лицарська, сказав, а Б-Брон не справжній лицар. Балман сказав, що скине його з коня, а потім доб'є, поки той лежатиме без т-т-тями.

Брон — ніякий не лицар, щира правда. Брон — загартований у боях убивця. «Ваш дурнуватий чоловік сам підписав собі смертний вирок».

— Чудовий план. І що ж пішло не так?

— Б-Брон загнав списа в груди бідолашному Балмановому к-к-коню. А Балман, він... кінь, падаючи, поламав йому ноги. Балман так жалібно зойкав...

«Але перекупні мечі не знають жалю»,— могла б на це сказати Серсі.

— Я вас просила влаштувати нещасний випадок на полюванні. Випадкову стрілу, або падіння з коня, або розлюченого вепра... в лісі людину підстерігає стільки смертельних небезпек! Але про сулицю взагалі не йшлося.

Фаліза, схоже, не слухала.

— А коли я кинулася до Балмана, він... він... він ударив мене в обличчя. І змусив мілорда з-з-зізнатися. Балман кричав, кликав мейстра Френкена, а той перекупний меч, він... він... він...

— Зізнатися? — Серсі це не сподобалося.— Сподіваюся, наш хоробрий сер Балман тримав язика на припоні.

— Брон йому в око кинджала загнав, а мені сказав, щоб я до заходу сонця забралася зі Стоукворту, бо зі мною буде те саме. Сказав, що пустить мене по руках цілої з-з-залоги, якщо мене взагалі хтось захоче. А коли я наказала схопити Брона, один з лицарів мав нахабство заявити, що я маю скоритися лорду Стоукворту. Назвав його лордом Стоуквортом! — леді Фаліза вчепилася королеві в руку.— Ваша світлість мусить дати мені лицарів. Сотню лицарів! І арбалетників, щоб відвоювати замок. Стоукворт мій! А мені навіть не дозволили речі зібрати! Брон сказав, що тепер це речі його дружини — всі мої ш-ш-шовки й оксамити.

«Ганчір'я хай турбує тебе найменше». Королева висмикнула пальці з вологої долоні своєї гості.

— Я вас просила задмухати свічку, щоб захистити короля. Натомість ви у вогонь підлили дикополум'я. Ваш безголовий Балман мене згадував чи ні? Скажіть, що ні!

Фаліза облизала губи.

— Він... йому так боліли поламані ноги! Брон сказав, що змилується, але... А що буде з моєю сердешною м-м-матінкою?

«Помре, я