Бенкет круків - Джордж Мартін
— Таке враження, наче вам його шкода,— сказала Брієнна.
— Шкода. І вам було б його шкода, якби ви бачили його перед смертю. Я наштовхнувся на нього на Тризубі — почув болісні зойки. Він благав мене про останню милість, та я присягався більше не вбивати. Натомість я обмив йому гарячого лоба річковою водою, дав йому напитися вина, приклав припарку до рани, от тільки цього було замало, та й запізно. Гончак помер тут, у мене на руках. Ви, може, бачили в стайні здоровезного чорного огира. Це був його румак — Невідомець. Богохульне прізвисько! Ми його називаємо Плавником, бо знайшли його на березі річки. Боюся, в нього характер — як у колишнього господаря.
Кінь! Брієнна бачила огира, чула, як він бився в стійлі, але тоді нічого не зрозуміла. Дестрієрів учать хвицатися й кусатися: в бою вони теж зброя, як і їхні вершники. Як Гончак.
— Виходить, це правда,— тупо сказала Брієнна.— Сандор Кліган мертвий.
— Він упокоївся,— озвався старший брат і помовчав.— Ви ще зовсім юна, дитино. А я вже відсвяткував іменини сорок чотири рази... тож я удвічі старший за вас, гадаю. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що і я колись був лицарем?
— Ні. Ви й схожі на лицаря більше, ніж на праведника...— (Його виказували груди й плечі, важка квадратна щелепа).— Чому ж ви зреклися лицарства?
— Я його ніколи не прагнув. Батько мій був лицарем, і дідо теж. Так само і мої брати, всі до єдиного. Мене готували воювати з того самого дня, коли я зміг тримати дерев'яного меча. І я таки повоював — і не зганьбився. Мав я жінок, а от тут я таки зганьбився, бо декого з них узяв силою. Була одна дівчина, з якою я мріяв побратися,— молодша донька маломожного лорда, але я у батька був третім сином, тож не мав ні землі, ні грошей... тільки меча, коня й щита. Словом, був я людиною жалюгідною. Коли не воював, то пиячив. Усе моє життя написане червоним чорнилом — вином і кров'ю.
— І коли все змінилося? — запитала Брієнна.
— Коли я загинув у Битві на Тризубі. Воював я за королевича Рейгара, хоч він навіть мого імені не знав. Сам не відаю, як так сталося: просто той лорд, якому я служив, сам служив лорду, який служив іншому лорду, який вирішив підтримати дракона, а не оленя. Якби він прийняв інше рішення, я міг опинитися на протилежному боці річки. Кривава була битва! Співці вигадують, наче то Рейгар з Робертом бились у воді за жінку, яку обидва начебто кохали, але запевняю вас: інші теж билися, і я серед них. Одна стріла влучила мені в стегно, друга в ступню, коня піді мною вбили, але я й далі воював. Досі пам'ятаю, як відчайдушно шукав собі іншого коня, бо купити нового не мав грошей, а без коня я вже не зможу бути лицарем. Якщо по правді, тільки про це я й думав. Навіть не бачив, звідки на мене обрушився удар. Почув позаду тупіт копит, подумав: кінь! — та не встиг обернутися, як щось гепнуло мене по голові, перекинувши в річку, де я і мав би потонути.
Але натомість я отямився на Тихому острові. Старший брат розповів, що мене винесло припливом, у чому мати народила. Мабуть, хтось натрапив на мене на мілині, зняв з мене обладунки, чоботи й бриджі, а тоді штовхнув назад у воду. Решту зробила річка. Всі ми народжуємося голі, тож це навіть правильно, що для другого життя я теж народився отак. Наступні десять років я провів у мовчанні.
— Розумію.
Брієнна гадки не мала, навіщо він усе це розповідає і що можна сказати у відповідь.
— Справді? — він гойднувся вперед, спираючись великими руками на коліна.— Якщо так, то кидайте ці свої пошуки. Гончак мертвий, та й ніколи з ним не було Санси Старк. Що ж до чудовиська, яке тепер носить його шолом, то його знайдуть і повісять. Війна закінчується, а за мирних часів беззаконникам довго не протриматися. Біля Дівоставу на них полює Рендил Тарлі, а біля Близнючок — Волдер Фрей; у замку Дарі новий господар — чоловік побожний, він поновить на цих землях законність. Повертайтеся додому, дитино. У вас же є домівка, а в наші чорні часи не кожен може цим похвалитися. Ви маєте шляхетного батька, який, без сумніву, любить вас. Подумайте, як він горюватиме, якщо ви не повернетеся. Може, коли ви загинете, йому привезуть вашого меча і щита. Можливо, він навіть з гордістю повісить їх у залі... та якщо в нього запитати, певен, він відповість, що радо проміняє побитий щит на живу доньку.
— На доньку,— Брієнні на очі набігли сльози.— Так, він заслуговує на доньку, яка б йому співала, прикрашала його палац і народжувала йому онуків. І на сина він заслуговує — дужого й доблесного сина, який уславив би його прізвище. Галадон потонув, коли йому було вісім, а мені — чотири, Алісанна й Аріанна померли ще в колисці. Я — єдина, кого йому лишили боги. Якась химера, не син і не донька.
Сповідь лилася з Брієнни, мов чорна кров з рани: зради й заручини, Рудий Ронет з його трояндою, і танець з лордом Ренлі, і заклад на її цноту, і гіркі сльози, які проливала вона, коли король брав шлюб з Марджері Тайрел, і рукопашна на Буремості, і веселковий плащ, яким вона так пишалася, і тінь у королівському шатрі, і як Ренлі помирав у неї на руках, і Річкорин та леді Кетлін, і подорож по Тризубу, і двобій з Джеймі в лісі, і криваві лицедії, і як Джеймі кричав: «Сапфіри!», і купіль у Гаренхолі разом з Джеймі, і як парувало його тіло, і смак крові Варго Гоута, коли Брієнна відкусила йому вухо, і ведмежа яма, і як на пісок стрибнув Джеймі, і довга подорож на Королівський Причал, і Санса Старк, і обіцянка, дана Джеймі, і обіцянка, дана леді Кетлін, і Клятвохранитель, і Сутінь-діл, і Дівостав, і Спритний Дик, і Ломиклішня, і Шепіт, і розбійники, яких вона повбивала...
— Я мушу її розшукати,— закінчила сповідь Брієнна.— Її шукають й інші — всі хочуть полонити і продати королеві. Тож я мушу знайти
