Гра в чуже життя - Олена Гриб
***
Геданіот прокинувся ні світ ні зоря. Можна сказати, він взагалі не лягав – лиш задрімав далеко за північ. Розпорядження, питання, накази, прохання, знову розпорядження, питання… Зрештою принц вирішив, що це неподобство треба призупинити, інакше весілля пройде без нього. Посміюючись з останньої думки, він безапеляційно наказав відкласти справи на завтра і повністю віддався підготовці до майбутніх свят.
Справжній гартонець – воїн, його святкове вбрання – парадний мундир. Ганьба тому, хто не здатен самостійно впоратися з одягом воїна. Нехай ліниві дворяни чекають, поки їм зав’яже шнурки раб, а обов’язок принца – у всьому бути прикладом і дотримуватися стародавніх традицій. Ну, хоч тих, які не суперечать його переконанням.
Так розмірковував Геданіот, відчиняючи двері шафи, щоб вийняти синій із золотим шиттям мундир. Крійна, його особиста служниця, пішла перевірити, як справи у нареченої, але відсутність помічників принца не бентежила. Це ж не якась там сукня!
Він не втримався від сміху, уявивши, як мучиться Лін, напевно плутаючись у безглуздих застібках. Вона горда, допомоги не попросить, а жодна покоївка не посміє доторкнутися до пані без прямого наказу.
Стулки розкрилися. Геданіоту здалось, ніби на нього кинувся його ж мундир, проте за мить одяг впав на підлогу, а дві міцні руки, що стиснули горло невезучого нареченого, знайшли продовження.
– Пообіцяй, що не чаклуватимеш, і я не вдарю тебе по голові, – почув принц низький голос. – Не впевнений, що зможу розрахувати силу, а Лін не хотіла б твоєї смерті.
Знайомий голос!
– З глузду з’їхав, метаморфе? – від подиву Геданіот навіть забув про обурення. – Ти більше не хранитель. Твої вчинки не виправдати нічим. У мене сьогодні свято, тому я згоден вдати, ніби нічого не сталося.
– Пообіцяй, – з безмежним терпінням повторив Карі, злегка посилюючи натиск.
Принц кивнув.
– Добре. До речі, я вже міг спопелити тебе кілька разів. Але маю попередити, Сила Вогню – не найстрашніша зброя Гартона.
– Не міг. – Метаморф вправно почав зв’язувати Геданіота плетеними мотузками, в яких насилу впізнавалась колишня постільна білизна.
– Чому? – з цікавістю запитав принц, не відчуваючи ні найменшої тривоги.
– Тобі цікаво, чи знала вона. – Карі намертво затягнув вузол на руках бранця.
Знущальний сміх змусив його здригнутися.
– Чи знала вона? Я впевнений, що ні! Лін не допустила б твого самогубства! Карімане, як ти собі уявляєш подальший розвиток подій? Втім, не треба фантазій, я сам розповім. Через півгодини мені потрібно виходити звідси. Зауваж, мої солдати не відрізняються терпінням, однак, гадаю, вони почекають ще чверть години. Чемно постукають у двері. Не почувши відповіді, згідно з приписами безпеки до нас відправлять мага з Вогнем. Порталом, без попередження. Думаю, він спопелить тут усе, оскільки особисто мене Вогонь може вбити тільки зсередини. І – фініш, як каже твоя улюблена Лін. Повідомляти її про твою несподівану смерть я не збираюсь, тому оплакувати тебе буде нікому.
Метаморф мовчав, прив’язуючи Геданіота до важкого крісла, вирізаного з цільного шматка дерева. Закінчивши своє заняття, він на мить зустрівся поглядом із принцом і той був вражений рішучістю, що переповнювала нелюдські очі. І смутком… Так, не-людь розумів, на що йде, але не міг вчинити інакше.
– Я кохаю її, а вона хоче бути вільною, – тихо сказав Карі. – Вона пов’язана клятвою, а я можу щось робити. Тобі не зрозуміти, принце! Заради її волі мені не шкода життя. І не кривись, золота клітка гірша за темницю, бо ж із неї неможливо вирватися до кінця. А зараз вибач, мені потрібно зосередитися, – метаморф акуратно приладнав Геданіоту кляп.
Через півгодини, кинувши останній погляд на зв’язаного і прикритого покривалом бранця, він попрямував до виходу.
«Ти вийдеш із мого палацу живим, клянусь! Тому що я мріяв так кохати, але не наважився. Якщо Лін тебе не вб’є раніше, хлопче…» – подумав принц, почувши звук дверей, що зачинились.
І навколо нього спалахнув Вогонь, знищивши пута, крісло, одяг і чималий шмат килима.
***
Довжелезний коридор, уздовж якого вишикувалися стражники, слуги і недостатньо імениті придворні. Величезний зал, переповнений знатними, багатими, наближеними і особистою гвардією принца. Верховний жрець країни в біло-золотому вбранні на узвишші в лівому, протилежному від входу кутку приміщення. Два трони виблискують дорогоцінним камінням в правому кутку. Освітлення магічного походження, м’яке сонячне світло ллється звідусіль, прибираючи тіні. Натерта до дзеркального блиску мармурова підлога ковзає під ногами.
Лін змушувала себе неквапливо йти повз скам’янілі обличчя з натягнутими посмішками. Незрозуміло, чи їм неприємна наречена принца, чи вони бояться майбутніх змін. А, може, це звичка?
Людське море коливалося, розступаючись попереду і змикаючись позаду неї. Двоє охоронців трохи стримували натиск живої хвилі, проте цікавість проривалась навіть крізь маски гартонської незворушності і благопристойності. Аякже ж, бути на весіллі і не подивитися зблизька на майбутню королеву? Не доторкнутись до її дивовижного вбрання, що викликало азартні перешіптування серед придворних дам? Коли ж ыще випаде така можливість?.. Раптом від її чорної, прикрашеної червоними квітами спідниці відірветься хоч пелюстка? Або відпаде блискуча заклепка від сріблястої сорочки з мереживом? Їх же потім кілька поколінь зберігатимуть як найважливішу реліквію!
