Гра в чуже життя - Олена Гриб

{У будь-якої проблеми завжди є рішення – просте, зручне і, звичайно ж, помилкове.

Генрі Луїс Менкен}

Спекотні літні дні коротшали, проте веллійська столиця ніби не відчувала наближення холодів. Нехай жатник[1] ​​закінчувавсь, а осінь обіцяла бути дощовою, містяни жили в очікуванні свят. Кінець літа означав не тільки похмуру погоду, але й початок найрадіснішого місяця, що гордо іменувався Порою Паломництва (в народі – щезником[2]). Місяця, коли майже всі знатні і шляхетні відправляються в подорож до святих місць, а в містах і селищах починаються щоденні свята. Але хіба звичайну людину цим здивуєш? Ха-ха, як казали знавці, веселун і тещині похорони з розмахом відгуляє. Ні, столиця передчувала іншу розвагу!

Імператор видавав заміж єдину доньку.

Відразу після Пори Паломництва очікувалося грандіозне весілля, плітки про яке давно вже набули міжнародного характеру.

«Що принесе майбутній шлюб? Мир і процвітання? Нову війну?» – це питання обговорювалось і в палаці, і в кожній зубожілій таверні.

А тим часом Влая[3] завзято готувалася до урочистостей.

Молотки будівельників не замовкали ні на хвилину. Спішно ремонтувались дороги і заїжджі двори, розширювалися стайні…

І тільки кілька людей в імперії знали – все марно. Не буде святкових маніфестацій, не буде династичного шлюбу… Свободи не буде!

Кажуть, правителі з дитинства привчені зустрічати будь-яку несподіванку, не видаючи своїх почуттів. У печалі і радості вони повинні зберігати незворушність, але іноді бувають винятки, про які не згадують підручники придворного етикету.

Малдраб Четвертий, імператор Веллійської імперії, потай вважав, що кожен з його предків теж мав власні, суто індивідуальні причини для негідної поведінки. Як же він це розумів! Коли руйнується те, що було основою твого життя понад півстоліття, пристойності відходять на задній план. Як і стриманість.

– Все владнається, – спокійно сказав чорнявий чоловік років тридцяти, загострені вуха якого видавали ельфійське походження.

Він стояв біля єдиного вікна Південної вежі, де Його Величність зібрав раду. Неофіційну, зрозуміло, та й радник на ній був присутній лише один, він же виконував обов’язки придворного лікаря і дружив з імператором багато десятиліть. Відсутність другої наближеної особи якраз обговорювалась.

– Він не повернеться! – вкотре вигукнув Малдраб, кутаючись у червоний плащ володаря. – Та ніколи… Ніколи й нізащо… Ніхто б не зміг!

– Крезін впорається, Ваша…

– Помовчи, Дісоне, тебе не питали! То ти його напоумив?.. Не хитай головою, однаково не повірю, що Крезін сам зважився на цю… На це… На самогубство!

Такий наскок нітрохи не збентежив ельфа.

– Для мене його вчинок теж був несподіванкою. Малдрабе, я не брешу. Наш друг діє за власним бажанням. Мені подобається чорний гумор, але я ніколи не послав би людину на смерть. Я лікар, а не кат, Ваша Величносте.

– Як таке взагалі могло статися?! – Червона тканина металась у такт швидких кроків правителя. – Він із глузду з’їхав? Уявив себе Ланом[4]? Спасителем Вітчизни вирішив стати? Міг би попередити, ми б хоч промови надгробні підготували! – Малдраб Четвертий нервово закашлявся. – Боги, за що?..

– Він повернеться, Віві, а в гіршому випадку його повернуть.

– Мені не п’ять років і я вже на Віві! – Імператор ледь втримався від бажання схопити Дісона за мереживний комір і струсонути щосили.

З іншого боку, для майже безсмертного ельфа Малдраб і в дев’яносто залишиться дурним хлопчиськом.

– Радіс самітник, але слідкує за подіями. Він не шкодитиме другу правителя Веллійської імперії. Трохи налякає, та й усе, – розмірковував радник.

Його Величність похитав головою, дивуючись оптимізму друга. Треба ж таке – ельф, п’яту сотню років розміняв, кілька поколінь династії Віллаїв[5] пережив, а наївний…

Або прикидається.

– Якби ти зловив у своєму будинку злодія, то почав би розбиратися, чий він друг, ворог чи родич?

Похитнути впевненість ельфа було важко:

– Якщо Крезін не наробить дурниць, його повернуть.

– Ось я і боюся, що його повернуть! – знову розлютивсь імператор. – Частинами, або без деяких, або ж із зайвими… Ти розумієш, що він зачепив наймогутнішого людського мага? Батько казав, навіть Лан поводився з Радісом вкрай обережно, а це значить багато, дуже багато!

– Тільки те, що у Старилісу мудрий правитель. Був… На жаль.

Розмова затихла. Двоє чоловіків стояли біля вікна і сумно дивились на темну, майже чорну хмару, що насувалася з північного заходу. З боку Клуса – оплоту Радіса, останнього з Перших магів. Великого Радіса!

***

Старі легенди кажуть: давним-давно магія була недоступна людині, проте одного разу з’явився хлопець, навколо якого коїлись дивні речі. Які саме? Те перекази замовчували, однак відомо, що шестеро його синів відкрили нову епоху. Точніше, епоха магії почалася років п’ятнадцять потому, коли юнаки відчули в собі незвичайну силу.