Гра в чуже життя - Олена Гриб

– Ти чому кричав «біжи»?

– А-а-а… тебе не пускали!

– Логіка приголомшлива. Віме, а те, що твій брат залишився б без нареченої, тебе не хвилює?

Перший маг знизав плечима:

– Ти ж його не любиш. Ти Карі кохаєш, я знаю! – додав упевнено.

– Дурник. – Лін скуйовдила його волосся. – Усюди тобі романтика ввижається. Нікого я не кохаю… так, як хотілося б. А Карі… складно пояснити… Він – незвичайний, приголомшливий і надійний. Мій кращий друг, як і Марк. Карі мені дуже подобається, нам легко спілкуватись, і я б не хотіла, щоб із ним трапилася біда… Що ж до кохання… Не ображайся, хлопче, але мені, схоже, однаково, за кого виходити заміж. Я не хочу цього взагалі.

– Лін, я досвід… підліток, а не дурень. Прощатися ти кинулась до певного «друга», та й вибачалась за весілля не перед Марком. Чи ти намагаєшся сама собі розповідати казки?

– Це не твоя справа. Не бійся, зі стіни через гірку долю не стрибатиму. Тим паче, хто мене на цю стіну пустить… А як не вгледять, то слідом стрибнуть, недоумки старанні. Дивись, як вуха понаставляли! Їм і невтямки, що я базікаю про свої почуття не з дурості, а зі шкідливості. Та й не секрет все це. Ми з принцом уже обговорили наші стосунки і прийшли до стерпного рішення. Тільки він чомусь вирішив, ніби мені воно не сподобалося. Дивно, я завжди вважала, що підслуховувати погано і соромно, а тутешні навіть не червоніють… Охороно, а навіщо зараз відходити? Он Геданіот йде, сам вас прожене.

Стулки дверей, що зачинилися за принцом, ледь не розтрощили ніс головному з мордоворотів, який поспішав слідом.

Лін із деяким захопленням спостерігала, як наречений розгонистим кроком перетинає майдан. У його русі відчувалась незвична стрімкість – це була хода людини, що усвідомлює, для чого вона живе і що з цим життям робити. І ще Геданіот усміхався – відкрито, як привітний господар, що радий вітати гостю.

Охорона розступилася.

– Добридень. Навіщо бентежиш моїх воїнів? – м’яко, зовсім не по-гартонськи, запитав принц.

– А навіщо вони плентаються за мною як зграя собак? – парирувала Лін.

– Для охорони.

– Мене? Чи від мене?

– О, це майстри на всі випадки життя, – засміявся Геданіот.

– Я не втечу.

– Клянешся? – відразу ж посерйознішав він.

– Уже клялась. І дотримаю слова, якщо не знайду лазівку. А якщо знайду, навіть армія не допоможе. Ти ж знаєш…

Здоровані зникли, підкоряючись ледве помітному помаху руки.

– Знаю. Більше охорони не буде. Ще щось?

– Питання.

– Я не хотів ризикувати.

Лін насупилася, схрестила руки на грудях.

– Відчуваєш, що завинив, і підготував відповідь заздалегідь?

Геданіот кивнув, але каяття на його обличчі вона не побачила.

– Мені потрібна королева.

– Будь-яка? Будь-якою ціною?

Принц усміхнувся – приязно і без краплі глузування.

– Ти – не будь-хто. Ми говорили про це, пам’ятаєш?

– Саме я?

– Так. Злишся?

Лін зітхнула. Ще б пак вона не злилась! Але яке це мало значення?

– Не вмію довго ображатися. Сядеш? Віме, посунься! Багато роботи?

– Хоч греблю гати. Уяви: останні років двадцять наша економіка була спрямована на розвиток армії, а тепер доводиться витрачати значну частину бюджету на прокорм селян, які розучилися обробляти землю. Смішно… Мій батько страхав Веллі, хоча імператор міг просто припинити з нами торгівлю і половина цього непереможного воїнства передохла б із голоду, а інша здалася б у полон за шматок хліба.

– Ви могли розв’язати війну.

– Могли? Відстань між Гартоном і Влаєю величезна! На кордоні переважають кочівники, осіле землеробство поширене ближче до півночі і Клуса. Наших запасів вистачило б на місяць наступу, і це при тому, що голодувала б уся країна. Лін, я не перебільшую – Гартон зовсім не має тилів. А ці рехові міністри й радники, що теж дісталися мені у спадок, одноголосно запевняють, ніби все прекрасно, до того ж лізти в управління господарством – не королівська справа. Треба їх терміново міняти, але до коронації формально я не маю на це права… А старі індики розуміють, що недовго їм красти, і намагаються урвати останній шматок. Ха, вчора ввечері до мене заявився головний міністр і порадив на честь весілля обдарувати найвірніших служителів батьківщини хоч маленьким клаптиком землі!

Лін посміхнулась, уявивши цю ситуацію. Погано ви знаєте свого правителя, панове міністри, погано… А все тому, що звикли плазувати перед Грайтом, не звертаючи уваги на його сина. Навіть вона, незважаючи на недовге знайомство, вже зрозуміла: маніпулювати собою Геданіот не дозволить ні за допомогою погроз, ні з використанням лестощів.

– Сподіваюсь, ти пообіцяв, що місце на кладовищі вони отримають обов’язково?

– Ба більше, я виявив бажання надати особливо заслуженим рангу селян і виділити їм цілу плантацію біля Пройяса. Одну на всіх, адже можуть надірватися з незвички. І тепер не знаю, чого очікувати. Чи то притихнуть і зменшать амбіції, чи то спробують посадити на трон когось поступливішого. До речі, Вімейне, тримайся ближче до моєї нареченої. Ти теж спадкоємець, причому такий же поганий з погляду крадіїв, як і я. Щоправда, до тебе можуть і регента приставити… Лін, приглядай за ним, гаразд?