Бенкет круків - Джордж Мартін

За вікнами вже сіло сонце. За стінами замку згущувалася темрява, але всередині палали жовтогарячі смолоскипи, й дим сірою хмарою піднімався під бантини. Бенкетники напідпитку затіяли танець-пальцеруб. Ліворукий Лукас Код зажадав одну з доньок лорда Г'юета й узяв її просто на столі, під крик і плач її сестер.

Хтось поплескав Віктаріона по плечу. Позаду стояв один з Юронових напівкровок — десятирічний хлопчик з густою кучерявою чуприною і брудно-коричневою шкірою.

— Батько воліє перемовитися з вами.

Віктаріон підвівся на нетвердих ногах. Він, здоров'як, випити міг чимало, та сьогодні все одно випив забагато. «Я власноруч забив її до смерті,— думав він,— але вбив її Вороняче Око — тоді, коли запхав їй свого прутня. Я не мав вибору». Він рушив за байстрюком геть із зали й піднявся гвинтовими сходами. Галас ґвалтованих і гульвіс поступово стихав, аж поки чути стало тільки тихе шкряботіння чобіт по камінню.

Вороняче Око разом з байстрючкою забрав собі й спальню лорда Г'юета. Коли увійшов Віктаріон, гола дівчина розвалилася на ліжку, тихо похропуючи. Юрон стояв біля вікна, попиваючи зі срібного кубка. З одягу на ньому був тільки соболевий плащ, якого він забрав у Блектайда, і пов'язка на оці.

— Колись у дитинстві мені наснилося, що я здатен літати,— заявив він.— Та коли я прокинувся, виявилося, що не здатен... принаймні так запевняв мейстер. Та що як він збрехав?

У вікно просочувався запах моря, а в кімнаті смерділо вином, кров'ю і сексом. Холодне солоне повітря просвітлило голову.

— Ти про що?

Юрон обернувся до нього, скрививши в півусмішці сині вуста.

— Можливо, ми здатні літати. Ми всі. Звідки нам знати, поки не стрибнемо з високої вежі?

У вікно увірвався вітер, розхристав соболевого плаща. Щось у Юроновій голизні було безсоромно-тривожне.

— Ніхто не знає напевне, поки не наважиться стрибнути.

— Ось тобі вікно. Стрибай,— сказав Віктаріон, якому уривався терпець. Поранена рука пульсувала від болю.— Чого ти хочеш?

— Світу,— у Юроновому оці замерехтіло полум'я. В усміхненому оці.— Вип'єш кубок вина лорда Г'юета? Нема вина, солодшого за відібране в переможеного ворога.

— Ні,— відвернувся Віктаріон.— Прикрийся.

Юрон, сівши, смикнув плаща, затуляючи пахвину.

— Я вже й забув, які вони дріб'язкові й галасливі, мої залізнородні. Я їм хочу драконів привезти, а вони винограду вимагають.

— Виноград реальний. Виноградом можна наїстися. Сік у нього солодкий, вино з нього приносить втіху. А що приносять дракони?

— Горе,— Вороняче Око сьорбнув зі срібного кубка.— Колись я в оцій долоні тримав драконове яйце, брате. Один мирський чаклун присягався, що з нього вилупиться дракон, якщо я дам йому рік і скільки треба золота. Але раз у раз вигадував відмовки, і коли мені це набридло, я його вбив. Не відводячи очей від кишок, які вислизали у нього з пальців, він вигукнув: «Але ж рік ще не минув!» — Юрон розреготався.— До речі, Крагорн помер.

— Хто?

— Це він сурмив у мій драконячий ріг. Коли мейстер зробив йому розтин, легені в нього були чорні як сажа.

Віктаріон здригнувся.

— Покажи драконове яйце.

— Я його в нападі люті в море викинув,— здвигнув Юрон плечима.— Здається, Книгогриз таки мав рацію. Великий флот не витримає такої довгої мандрівки, не розпорошившись. А мандрівка довга й дуже небезпечна. Лише найкращі кораблі з найкращими командами можуть сподіватися доплисти до Невільничої бухти й повернутися. Кораблі Залізного флоту.

«Залізний флот належить мені»,— подумав Віктаріон, але нічого не сказав.

Вороняче Око наповнив два кубки дивним чорним вином — густим як мед.

— Випий зі мною, брате. Скуштуй,— простягнув він один кубок Віктаріону.

Капітан узяв натомість другий кубок, понюхав його підозріливо. Зблизька вино було не чорне, а радше синє. Густе й масне, воно відгонило трупом. Зробивши малесенький ковток, Віктаріон одразу ж виплюнув його.

— Бридота. Ти мене отруїти зібрався?

— Я тобі очі розплющити зібрався,— Юрон зробив великий ковток зі свого кубка й посміхнувся.— «Нічна імла», напій ворожбитів. Натрапив на діжечку, коли захопив один галеас з Карта, який віз гвоздику й мускатний горіх, сорок сувоїв зеленого шовку і чотирьох ворожбитів, що розповіли цікавеньку історію. Один спробував залякати мене, то я вбив його і згодував решті трьом. Спершу вони відмовлялися їсти м'ясо товариша, але, трохи зголоднівши, передумали. Люди — це м'ясо.

«Балон був божевільний, Ейрон ще божевільніший, а Юрон найгірший з трьох». Віктаріон уже розвернувся, щоб іти геть, коли Юрон сказав:

— Королю потрібна дружина — родити йому спадкоємців. Брате, ти мені потрібен. Попливеш у Невільничу бухту, привезеш мені мою кохану?

«У мене теж колись була кохана,— Віктаріон стиснув кулаки, і на підлогу з глухим стукотом упала крапля крові.— Мені слід віддубасити тебе до крові, а тоді згодувати крабам, як я вчинив з нею».

— У тебе вже є сини,— мовив він до брата.

— Байстрюки-напівкровки, народжені від повій і плакальниць.

— Твоя плоть і кров.

— Радше лайно моє з нічного горщика. Ніхто з них не вартий посісти Скелястий престол, а тим паче Залізний трон. Ні, щоб зробити гідного спадкоємця, мені потрібна інша жінка. Коли кракен пошлюбить дракона, хай начувається світ, брате!

— Дракона? — нахмурився Віктаріон.

— Останню представницю драконів. Подейкують, це найвродливіша жінка на світі. Коси в неї сріблясто-золоті, а очі як аметисти... але тобі необов'язково вірити мені на слові, брате. Можеш сам поплисти в Невільничу бухту, побачити її красу та привезти жінку до мене.

— З якого дива? — поцікавився Віктаріон.

— З любові. З обов'язку. Адже тобі наказує король,— хихикнув Юрон.— А ще заради Скелястого престолу. Адже він дістанеться тобі, щойно я посяду Залізний трон. Станеш моїм наступником, як я став наступником Балона... а твої законні сини одного дня стануть твоїми наступниками.

«Мої рідні сини». Але щоб мати законних синів, спершу слід мати дружину. А Віктаріонові з жінками не щастило. «Юронові дари отруйні»,— нагадав він собі, й усе-таки...

— Вибір за тобою, брате: жити невільником чи померти королем. Наважишся злетіти? Поки не стрибнеш — не дізнаєшся.

Юронове усміхнене око глузливо світилося.

— Чи я забагато чекаю від тебе? Страшно це — заплисти далі Валірії.

— За потреби я Залізний флот і в пекло заведу,— Віктаріон розтиснув кулака; долоня була червона від крові.— Гаразд, я попливу в