Бенкет круків - Джордж Мартін

Та хоча жрець і щез, його жахливі пророцтва лишилися. Віктаріонові пригадалися і слова Бейлора Блектайда: «Балон був божевільний, Ейрон ще божевільніший, а Юрон найгірший з трьох». Після царезборів молодий лорд намагався відплисти додому, відмовившись визнавати Юрона сувереном. Але Залізний флот перекрив затоку, бо звичка коритися надто глибоко сиділа у Віктаріоні Грейджоєві, а корона належала Юрону. «Ночеліт» перехопили, лорда Блектайда в ланцях доправили до короля. Юронові німаки й напівкровки порубали його на сім кавалків, щоб згодувати сімом богам царини, яким він молився.

В нагороду за вірну службу новоспечений король дарував Віктаріону смаглявку, яку забрав з якогось рабовласницького судна, що пливло у Ліс. «Не потрібні мені твої недоїдки»,— презирливо мовив залізний капітан до брата, та коли Вороняче Око сказав, що як він не бере жінку, її вб'ють, Віктаріон піддався. Жінці вирвали язика, та в цілому вона лишилася неушкодженою, і до того ж була вродлива — темношкіра, як лаковане тикове дерево. Але часом, дивлячись на неї, Віктаріон пригадував першу жінку, яку підсунув йому брат, щоб зробити з нього чоловіка.

Віктаріон хотів ще раз узяти смаглявку, але більше не зміг.

— Принеси ще бурдюк вина,— звелів він,— а тоді йди геть.

Вона принесла, і капітан забрав його з собою на палубу — хотів подихати свіжим морським повітрям. Половину бурдюка випив, а другу вилив у море за всіх загиблих.

«Залізна перемога» вже кілька годин стояла поблизу гирла Мандера. Більша частина Залізного флоту попливла до Дубового Щита, але Віктаріон лишив у ар'єргарді «Скорботу», «Лорда Дагона», «Залізний вітер» і «Дівозгубу». Витягнувши з моря вцілілих, моряки дивилися, як помалу опускається на дно «Тверда рука», яку затягував під воду корабель, пробитий її тараном. Заки вона зникла під водою, Віктаріонові повідомили все, що він хотів знати. Втратив він шість кораблів, а захопив тридцять вісім.

— От і добре,— мовив капітан до Ньюта.— На весла. Ми повертаємося в Місто Лорда Г'юета.

Гребці гнули спини, прямуючи до Дубового Щита, а залізний капітан знову спустився в трюм.

— Я б міг його вбити,— повідомив він смаглявці.— Тільки вбити короля — це великий гріх, а вбити брата — ще більший.

Тут він нахмурився.

— Аша мала віддати свій голос за мене.

Як вона взагалі могла сподіватися прихилити до себе капітанів і королів своїми шишками й ріпою? «Так, у ній тече Балонова кров, але Аша — жінка». Після царезборів вона втекла. Уночі, коли на голову Юрону вдягли плавникову корону, Аша з командою просто розчинилася. В глибині душі Віктаріон навіть зрадів. «Якщо дівчина має голову на плечах, то пошлюбить якогось лорда-північанина й заживе з ним у замку, подалі від моря і Юрона Воронячого Ока».

— Місто Лорда Г'юета, лорде-капітане,— гукнув хтось із команди.

Віктаріон підвівся. Вино приглушило біль у руці. Можна було би показати руку Г'юетовому мейстру — якби його не вбили. На палубу Віктаріон повернувся, коли саме обходили мис. Замок лорда Г'юета вивищувався над гаванню, нагадуючи Лордпорт, але тут місто було вдвічі більше. Оддалік порту в морі плавало два десятки лодій, і на їхніх вітрилах звивався кракен. Ще сотні лодій були пришвартовані вздовж рінистого берега на причалах, вишикуваних по всій гавані. Біля кам'яного молу виднілися три великі коги й дюжина менших — завантажувалися награбованим добром і харчами. Віктаріон скомандував «Залізній перемозі» ставати на якір.

— Підготуйте шлюпку.

Місто, до якого підпливала шлюпка, здавалося, застигло. Більшість крамничок і будинків стояли розграбовані, про що ясно свідчили потрощені двері й поламані віконниці, але спалений був тільки септ. На вулицях валялися трупи, які пообсідали круки-падальники. Серед них похмуро ходила купка зацілілих: зганяючи чорних птахів, вони закидали небіжчиків на воза, щоб згодом поховати. На думку про це Віктаріон відчув огиду. Жоден син моря не схотів би гнити під землею. Як йому звідти дістатися в підводні палати затонулого бога, щоб там пити й гуляти повік-віку?

Серед кораблів, які проминули дорогою, була й «Тиша». Віктаріон не міг відірвати погляду від залізної фігури на носі — безротої діви з розмаяним на вітру волоссям і простягнутою рукою. Перламутрові очі, здавалося, проводжають залізного капітана. «Був у неї рот, як у всякої жінки, поки Вороняче Око не зашив його».

Наближаючись до берега, він помітив вервечку жінок і дітей, яких заганяли на палубу одного з великих когів. У декого руки були зв'язані за спиною, а на шиях виднілися конопляні мотузки.

— Хто це такі? — запитав капітан у моряків, які допомагали пришвартувати шлюпку.

— Вдови й сироти. Їх продадуть у рабство.

— Продадуть?

На Залізних островах не тримають рабів, тільки невільників. Невільник служить хазяїну, але не вважається його кріпаком. Його діти народжуються вільними й такими залишаються, якщо віддаються затонулому богу. Невільників не купують і не продають за золото. За невільника треба сплатити залізну ціну — інакше його не отримати.

— Вони мають стати невільниками або соляними дружинами,— невдоволено мовив Віктаріон.

— Це наказ короля,— відповів чоловік.

— Сильний завше відбирає у слабшого,— сказав Ньют Голяр.— Невільники чи раби — хіба не байдуже? Якщо чоловіки не змогли їх захистити, вони наші — що схочемо, те й зробимо.

«Давній звичай диктує не так»,— міг би заперечити капітан, але не було часу. Звістка про перемогу вже випередила його, й почали збиратися люди, щоб його привітати. Віктаріон дозволив їм покричати, поки один не почав нахвалювати Юронову відвагу.

— Щоб відплисти далеко від берега й непомітно наблизитися до островів, і справді потрібна відвага,— прогуркотів Віктаріон,— та щоб перетнути півсвіту, полюючи на драконів, потрібно дещо інше.

Не чекаючи на відповідь, він проштовхався крізь юрму й рушив до фортеці.

Замок у лорда Г'юета був невеликий, але міцний, з товстими стінами й окутою залізом дубовою брамою, на якій красувався старовинний герб його дому — дубовий щит у залізних цвяхах на тлі біло-блакитних хвиль. Та нині над вежами під зеленими дахами маяв кракен дому Грейджоїв, а велика брама виявилася розбитою й обгорілою. На валах походжали залізнородні зі списами й топорами, а з ними й дехто з Юронових напівкровок.

У дворі Віктаріон наштовхнувся на Ґорольда Гудбразера й старого Драма, які стиха перемовлялися з Родриком Гарло. Побачивши їх, Ньют Голяр заулюлюкав.