Бенкет круків - Джордж Мартін

— Давно мертвий беззаконник. Вашій милості нема чого перейматися.

В Амері затремтіла губа. З карих очей покотилися сльози.

— Пробачте мою донечку,— заговорила старша жінка. Леді Амері привезла з собою в Дарі два десятки Фреїв: сестру, дядька, різних кузенів... і матір, у дівоцтві Дарі.— Досі оплакує батька.

— Його вбили беззаконники,— схлипнула леді Амері.— А батько просто їхав заплатити викуп за Пітира Прищика. Привіз їм золото, як вони вимагали, але його все одно підвісили.

— Повісили, Амі. Твій батько не гобелен якийсь,— виправила її леді Марія і знову повернулася до Джеймі.— Здається, ви були з ним знайомі, сер.

— Колись ми обидва були зброєносцями у Крейкголі.

Брехати, що вони були друзями, Джеймі не хотів. Коли він тільки приїхав у замок, Мерет Фрей був місцевим задиракою — попихав меншими хлопчиками. «А потім спробував задиратися до мене».

— Він був... на диво дужий.

Іншого компліменту на думку не спало. Мерет був забарний, незграбний і тупий, але таки дужий.

— Ви разом билися проти братства королівського лісу,— шморгнула носом леді Амері.— Батько мені розповідав.

«Тобто хвалився і брехав».

— Так, було таке.

Головним внеском Фрея у цю боротьбу було те, що він підчепив пранці від табірної повії, а відтак потрапив у полон до Білої Олениці. Королева розбійників витаврувала в нього на дупі свій герб, а тоді за викуп віддала Мерета назад Самнеру Крейкголу. Два тижні Мерет сісти не міг, хоча Джеймі підозрював, що розпечене залізо витерпіти було вдвічі легше, ніж з'їсти всі ті казанки лайна, які йому приготували приятелі-зброєносці, коли він повернувся. «Хлопці — найжорстокіші створіння на землі». Підхопивши кубок золотою рукою, Джеймі підніс вино вгору.

— Пом'янімо Мерета,— сказав він. За таку людину легше випити, ніж говорити про неї.

Після тосту леді Амері припинила плакати, й розмова за столом перекинулася на вовків — на чотирилапих тобто. Сер Данвел Фрей стверджував, що стільки вовків навіть його дідусь не пам'ятає.

— Людей уже зовсім не бояться. Дорогою з Близнючок одна зграя напала на наш обоз. Лучники з дюжину вовків підстрелили, поки зграя нарешті кинулася тікати.

Сер Адам Марбранд зізнався, що і його валка зіткнулася з такою проблемою дорогою з Королівського Причалу.

Джеймі зосередився на частуванні, яке поставили перед ним: лівою рукою ламав шматочки хліба, а правою незграбно підносив до вуст кубок з вином. Дивився, як Адам Марбранд причаровує дівчину, що сиділа поруч, і як Стефон Свіфт реконструює битву за Королівський Причал за допомогою хліба, горіхів і моркви. Сер Кенос усадовив собі на коліна подавальницю і під'юджував погладити його ріжок, а сер Дермот звеселяв зброєносців оповідками про пригоди мандрівного лицаря в дощових лісах. Трохи далі сидів із заплющеними очима Гуго Ванс. «Міркує над загадками буття,— подумав Джеймі.— Або ж дрімає між першим і другим». Він знов обернувся до леді Марії.

— Беззаконники, які вбили вашого чоловіка... це гурт лорда Берика?

— Ми так подумали спершу,— озвалася леді Марія — вродлива жінка, хай і з сивими пасмами в косах.— Утікаючи зі Старого Муру, вбивці розпорошилися. Лорд Випрен прослідкував за одною бандою до Білоринку, але там їх загубив. Чорний Волдер гнав іншу стрільцями й собаками аж до Відьомського Болота. Селяни спочатку заперечували, що бачили їх, та коли їх трохи притиснули, зовсім іншої заспівали. Розповіли про якогось одноокого, і ще про чоловіка в жовтому плащі... і про жінку в плащі з каптуром.

— Жінку? — Джеймі гадав, історія з Білою Оленицею навчить Мерета триматися від беззаконниць подалі.— У братстві королівського лісу теж була жінка.

— Знаю я про неї...— («...і як не знати,— чулося в її тоні,— якщо вона свою печатку на мого чоловіка поставила»).— Кажуть, Біла Олениця була молода і вродлива. А ця в каптурі — ні те, ні те. Селяни запевняли, що обличчя в неї пошарпане й пошрамоване, а в очі дивитися страшно. І стверджували, що це вона банду очолює.

— Очолює вона? — Джеймі не міг повірити.— Берик Дондаріон і червоний жрець...

— ...там і не показувалися,— упевнено сказала леді Марія.

— Дондаріон мертвий,— сказав Дужий Вепр.— Гора-на-коні йому в око ножа застромив, з нами люди, які це навіч бачили.

— Це одна з версій,— мовив Адам Марбранд.— А дехто тобі розкаже, що лорда Берика вбити неможливо.

— Сер Гарен каже, це все казки,— леді Амері накрутила на палець косу.— Він пообіцяв мені голову лорда Берика. Він такий доблесний!

Щоки її аж почервоніли під патьоками сліз.

Джеймі пригадалася голова, яку він презентував Пії. Йому вчулося хихотіння меншого брата. «А як же звичай дарувати жінкам квіти?» — запитав би Тиріон. Для Гарена Плама в нього б також знайшлося кілька влучних слів, от тільки епітету «доблесний» серед них не було би. Пламові брати були росляві й дебелі, з товстими шиями й червоними пиками,— галасливі й гулящі, вони легко сміялися, легко гнівалися й легко прощали. А Гарен був зовсім з інших Пламів: холодноокий, неговіркий, невмолимий... і смертельно небезпечний зі своїм келепом у руці. Створений для командування залогою, а не для кохання. Хоча... Джеймі роздивлявся леді Амері.

Подавальниці вже виносили рибу — річкову щуку, паніровану прянощами й товченими горіхами. Ланселева леді скуштувала її, схвалила й веліла першу порцію подати Джеймі. Коли перед ним поставили рибу, леді Амері, перехилившись через чоловікове крісло, торкнулася золотої руки.

— Вам до снаги впоратися з лордом Бериком, пане Джеймі. Ви вбили Усміхненого Лицаря. Будь ласка, мілорде, лишайтеся з нами й допоможіть нам з лордом Бериком і Гончаком,— білі пальці погладили золоті.

«Вона думає, я щось тими пальцями відчуваю?»

— Усміхненого Лицаря вбив Ранковий Меч, міледі. Сер Артур Дейн, лицар значно кращий за мене,— Джеймі висмикнув золоту руку та знов обернувся до леді Марії.— Куди Чорному Волдеру вдалося простежити людей отої жінки в каптурі?

— Хорти знову взяли слід на північ від Відьомського Болота,— озвалася старша жінка.— Він присягається, що відставав буквально на пів дня — і тут беззаконники просто розчинилися на Перешийку.

— Хай там і згниють,— весело оголосив сер Кенос.— Якщо боги милостиві, їх проковтнуть сипучі піски або зжеруть ящірколеви.

— Або візьмуть до себе жабоїди,— мовив сер Данвел Фрей.— Краножани цілком здатні прихистити беззаконників.

— Якби ж тільки вони! — сказала леді Марія.— З річкових лордів теж дехто злигався з людьми лорда Берика.

— І простолюд також,— шморгнула носом її донька.— Сер Гарен