Бенкет круків - Джордж Мартін
Лорд Родрик скривив губи.
— Ти про ці скелі? Всі чотири разом узяті менші за Гарло. Завоювали ми собі трохи каміння, дерев і дрібничок, а дім Тайрелів тепер наш ворог.
— Ружі? — зареготав Ньют.— Що зробить ружа проти підводного кракена? Ми відібрали в них щити й розтовкли їх. І хто їх тепер захищатиме?
— Небосад,— озвався Книгогриз.— Дуже скоро проти нас об'єднається вся потуга Розлогів, і тоді ти, боюся, дізнаєшся, що деякі ружі мають сталеві колючки.
Драм кивнув, тримаючи долоню на руків'ї свого Пурпурового Проливня.
— Меч у лорда Тарлі — Серцезгуб — з валірійської криці, а Тарлі завжди в авангарді лорда Тайрела.
Віктаріон спалахнув.
— Хай тільки з'явиться. Відберу в нього меча, як ваш пращур відібрав Пурпурового Проливня. Хай приходять усі, хай приводять і Ланістерів. На землі, може, лев і найлютіший звір, але на морі царює кракен.
Він половину зубів віддав би за нагоду схрестити топори з Царевбивцею чи Лицарем Квітів. У таких битвах від почувається на своєму місці. Царевбивця проклятий в очах богів і людей, а от воїн шанований і поважаний.
— Можете не боятися, лорде-капітане,— мовив Книгогриз,— вони з'являться обов'язково. І його світлість тільки цього й чекає. Бо навіщо тоді наказувати пропустити всіх Г'юетових круків?
— Ви забагато читаєте й замало воюєте,— сказав Ньют.— Кров у вас на молоко перетворилася.
Та Книгогриз вдав, що не чує.
Коли Віктаріон увійшов у залу, там вирував бенкет. Столи були заповнені залізнородними, які пили, галасували й штовхалися, хвалилися, скількох людей повбивали, які звитяги здійснили, яких трофеїв набрали. Дехто вже й на себе награбоване начепив. Ліворукий Лукас Код і Квелон Гамбл позривали зі стін гобелени й накинули замість плащів. Гермунд Ботлі вбрався в позолочену ланістерівську кірасу, а на шиї мав разок перлів і гранатів. Андрик Несміян продибав, обіймаючи одразу двох жінок: нехай він і далі навіть не всміхався, зате мав на кожному пальці по персню. І їли капітани не з хлібних мисочок, зроблених з черствих окрайців, а зі срібних тарелів.
Ньют Голяр роззирнувся — і його обличчя потемніло від гніву.
— Вороняче Око посилає нас навперейми лодіям, а його люди в цей час беруть замки й села, щоб прибрати до рук усю здобич і жінок? А нам він що лишив?
— Славу.
— Слава — це добре,— мовив Ньют,— тільки золото краще.
Віктаріон знизав плечима.
— Вороняче Око каже, що ми візьмемо цілий Вестерос. Арбор, Старгород, Небосад... ось де набереш собі золота. Але доста вже розмов. Я зголоднів.
Як кревний родич, Віктаріон міг сісти на помості, але не хотів їсти разом з Юроном і його поплічниками. Натомість він сів поряд з Ральфом Кульгою, капітаном «Лорда Квелона».
— Видатна перемога, лорде-капітане,— заговорив Кульга.— Перемога, варта титулу лорда. Вам треба взяти собі один з островів.
«Лорд Віктаріон». А чом би й ні? Може, це і не Скелястий престол, та вже щось.
Навпроти за столом сидів Гото Гарло, обсмоктуючи м'ясо з кістки. Викинувши її, він гойднувся вперед.
— Лицар отримає Сірий Щит. Ну, мій кузен. Чули?
— Ні,— озвався Віктаріон; у протилежному кінці зали сер Тарас Гарло — високий, довговидий і строгий — попивав вино з золотого кубка.— І чого це Юрон вирішив дарувати йому острів?
Гото простягнув порожній кубок, і бліда дівчина в синій оксамитовій сукні з золотим мереживом наповнила його.
— Наш Лицар сам узяв Грімстон. Увіткнув свій штандарт перед замком і кинув виклик Грімам. До нього вийшов спершу один, потім другий, потім третій. Він поклав усіх... ну, майже: двоє здалися. Коли впав сьомий, септон лорда Гріма вирішив, що це глас божий, і здав замок,— Гото зареготав.— Він стане лордом Сірого Щита — і це чудово! Без нього спадкоємцем Книгогриза стаю я,— він гримнув себе винним кубком у груди.— Гото Горбань, лорд Гарло.
— Сімох поклав, кажеш...— Віктаріону навіть цікаво стало, скільки б Суморок протримався проти його власного топора. Йому не траплялося битися проти валірійської криці, але замолоду він неодноразово перемагав юного Тараса Гарло. В дитинстві Гарло дружив зі старшим Балоновим сином Родриком, який загинув під мурами Стражморя.
Гарний був бенкет. Найкраще вино, і яловича смаженина з кров'ю, і фаршировані качки, і цілі відра свіжих крабів. Лорд-капітан не зміг не помітити, що подавальниці всі вбрані в тонку вовну й шикарний оксамит. Спершу він гадав, що кухарчучок вдягнули в сукні леді Г'юет і її дівчат, аж тут Гото пояснив йому, що це і є леді Г'юет зі своїми дівчатами. Це Вороняче Око так розважався, примушуючи їх подавати за столом і вино розливати. Жінок було восьмеро: її милість — трохи огрядна вже, але ще гарна на вроду, і семеро дівчат віком від десятьох до двадцяти п'ятьох років — її доньок і невісток.
Сам лорд Г'юет сидів на звичному місці на помості, вбраний у пишні шати з гербом свого дому. Руки й ноги йому прив'язали до крісла, а в зуби запхали величезну білу редьку, щоб не міг і слова сказати... хоча все чув і бачив. Вороняче Око всівся на почесному місці по праву руч від його милості. На колінах у нього сиділа гарненька пишногруда дівчина років сімнадцятьох-вісімнадцятьох, боса й розхристана, обхопивши його руками за шию.
— Хто це? — поцікавився Віктаріон у своїх найближчих сусідів.
— Байстрючка його милості,— розреготався Гото.— До того як Юрон узяв замок, вона прислужувала за столом, а їсти мала зі слугами.
Юрон притиснув сині вуста їй до шиї, і дівчина, загиготівши, прошепотіла щось йому на вухо. Посміхнувшись, він знову поцілував її в шию. Біла шкіра в неї вся вже була вкрита червоними засмоктами: вони нагадували яскраве намисто на шиї і на плечах. Дівчина знов шепнула щось Воронячому Оку, й той голосно зареготав, а тоді гримнув об стільницю кухлем, вимагаючи тиші.
— Добрі леді,— гукнув він до своїх високородних прислужниць,— Фалія хвилюється через ваші вишукані сукні. Не хоче, щоб їх забруднили плями від смальцю, вина чи масних пальців. Адже я пообіцяв їй, що вона зможе обрати собі після бенкету з вашого гардеробу все, що схоче. Отож вам ліпше роздягнутися.
Велику залу накрила хвиля реготу, а обличчя лорда Г'юета почервоніло так, що Віктаріон злякався, аби в нього голова не луснула. Жінки вибору не мали, довелося
