Страта - Марина та Сергій Дяченко
Цікаво, якщо там корова пройде, — пан Петер із експертами отримає в лабораторії корову? Ні... Канал працює тільки на неї, на Ірену, — саме так улаштував цей світ пан моделятор — довільно чи мимоволі...
— Я не винна, — сказала вона, не підводячи очей. — Моє алібі... може підтвердити пан Анджей Кромар.
* * *Вона скористалася правом на телефонний дзвінок. Єдиний.
І набрала номер Анджея.
Довгі гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять...
— Ще один, я не додзвонилася! — в розпачі повідомила вона слідчому.
Той насупився:
— Спробуйте ще... протягом хвилини.
Вона дивилася на телефон, перебираючи в думці всі відомі їй номери; час минав.
Вона набрала номер довготелесого професора східної літератури — зайнято. Короткі гудки...
Що за трагічний балаган...
Вона набрала телефон Карательки — і чомусь відразу заспокоїлася. Те, що відбувається всередині моделі, — не більше, ніж гра, в реальному житті вона нізащо не додумалася б до такого незвичного ходу...
— Це пані Хміль, — повідомила вона у відповідь на байдуже «Алло». — Я дзвоню з поліції... мене підозрюють у тому, що я... маніячка. Чи не могли б ви пояснити цим людям, що я...
Вона затнулась. І мовчала секунд десять — аж поки Карателька без єдиного слова не поклала слухавку на важіль.
* * *На щастя, у камері вона була сама. Їй вистачало часу для роздумів; вона лежала на жорсткому тапчані, натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру.
Анджей змоделював усе це... з метою, яка відома самому Анджею. Ще, можливо, панові Петеру, але Ірені чомусь мало в це вірилось. Анджей змоделював... ось що означала листівка: «Ну, я пішов... Привіт». Ще одна листівка — та, яку Ірена виявила в своїй поштовій скриньці — інша... Теж нагадування.
«Усередину моделі веде лише один канал. Чи за іронією долі... чи за дивним наміром пана Анджея... чи ще з якоїсь причини — але це ВАШ канал, Ірено. Нікого, крім вас, модель не впустить...»
Гаразд. Анджей залишив цю лазівку, знаючи, ймовірно, що в критичній ситуації пану Петеру нічого іншого не залишиться, як запхати туди Ірену, яка нічого не підозрює... У той час як вихід із її персонального каналу веде прямо в мишоловку. Будинок, начинений доказами, світ, оточений правосуддям... Це що — маленька помста?!
Ірена сіла на ліжку.
Їх із Анджеєм розставання мало пристойний і скромний вигляд. Без скандалів і без гучних сцен; усе, що говориться в таких випадках, було давно сказано. Вона сама, перша, подала на розлучення; вона потроху звільнялася від ороговілих часток колишньої любові майже безболісно — звична гігієнічна процедура...
Щодо Анджея — то він був захоплений черговою ідеєю і, здається, не відразу помітив, що дружини поруч більше немає.
Утім, через місяць він з’явився до неї без дозволу — напружений і злий. Сунув їй у руки букет шпичастих троянд, розвернувся й пішов, кинувши через плече, неначе прокляття: «Я тебе пам’ятатиму...»
Краще б він забув. Бо якщо все, що сталося з нею — не ланцюг випадковостей, а заздалегідь спланована розправа...
Але ось питання: невже чоловік, із яким вона прожила довгих сім років, здатний на таке?
Відповідь: так, якщо ця людина Анджей Кромар.
Він на все здатен.
Ірена втомлено заплющила очі.
* * *...На турбазу вона їхала неохоче — але Анджею раптом захотілося «справжніх гір». Ірена терпіти не могла гір — можливо, тому вони майже щодня лаялись і виключно через дрібниці...
Того ранку вони посварились особливо шпарко. А вже через годину виявилося, що маленький автобус, який везе групу якихось туристів до стародавніх руїн, зовсім не готовий до труднощів гірської траси.
За перевалом відмовили гальма. А туристи, з яких половина були дітлахи, не відразу зрозуміли, в чому справа — дорога летіла назустріч усе швидше і швидше, камені, стовбури висохлих дерев, вибоїни та купини, а у передньому дзеркалі — білі від жаху очі водія...
Ірена не встигла нічого усвідомити до пуття — саме сповільнена реакція зберегла їй нерви, утримавши від миттєвої паніки.
Вони проскочили один за одним два відгалуження дороги — можливо, водій просто не встиг їх помітити...
Крик. Дике ревище з двадцяти горлянок. І раптом:
— Сидіти!!
Водій опинився на підлозі у проході — Ірена запам’ятала його обличчя. Гумове, як у іграшкової риби.
Автобус мчав із гуркотом усим своїм залізяччям, не створеним для гонок, матері вчепилися в дітей, прагнучи захистити їх живою бронею, увібгати в себе. Політ у нікуди, політ, що от-от перейде у падіння...
Раптом усе скінчилось. Автобус уповільнив хід, запихкотів, зупинився.
Ірена вчепилася в поручень. Місце поряд із нею було порожнє, і схоже, вже давно...
З водійського крісла обернувся
