Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Валько... — сказала вона якомога спокійніше. — Скажи, будь ласка... Ви газети отримуєте?
Хлопець кивнув.
— А ти не міг би... принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся...
Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.
— Я почекаю, — сказала Ірена м’яко. — Пограюся поки... з собакою. Гаразд?
Валько метнувся за хвіртку. Хвилин п’ять Ірена сумнівалась: чи він повернеться — але одночасно з вереском Валькової сестри і звуком розбитої пляшки із сусідського двору вискочила маленька метка тінь.
Вечоріло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторінку займали повідомлення в щільних рамочках: вироки, вироки, вироки...
— Дякую, Валечку, — сказала Ірена якимось не своїм, а противно-солодким голосом. — А скажи — ти в школу ходиш?
Валько кивнув.
— А Сенсея, коли мене не було, хто годував?
Валько соромливо всміхнувся.
— Ти?
Кивок.
— А хто в моєму будинку був, — ти не бачив? Тітка? Чи дядько?
Хлопчак спохмурнів. Взявся колупати землю кросівкою, провів у пилюці перед собою нерівну лінію.
«І ти житимеш у цьому ненормальному світі? — стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. — Моделька...»
Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.
— Ну, ти заходь якось, — дерев’яним голосом запропонувала Ірена. — Заходь... із собакою пограєшся... чаєм пригощу...
Валько кивнув, не підводячи очей.
— Ну, біжи...
Хлопчака немов вітром здуло. Спортивна газета так і залишилася в Ірени у руках.
Незручно...
Вона поклала газету на лавицю перед сусідськими ворітьми.
Анджей...
Долаючи раптову втому, Ірена переступила поріг начебто свого будинку. Побрела в нібито свій кабінет, опустилася на знайому канапу...
Все, пане Петере. З мене досить.
Нічого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числі етичні... Модель багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і певною мірою самодостатня...»
Без неї.
Ірена потяглася до телефону. Востаннє, навмання, набрала один із номерів пана Кромара — порожньо. Можливо, він спеціально заманив її в свій божевільний світ — і тепер зловтішно спостерігає?..
«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не є можливим... Що, спробувати іще раз? Ні! Ні другої, ні третьої спроби не буде. У мене — інша спеціальність... Я не секретний агент, я викладаю літературу. На нову повість матеріалів уже досить, — а роман пишіть самі, пане Петере, — у співавторстві з божевільним Анджеєм Кромаром. Я навіть готова поступитися вам своїм Срібним Вулканом...»
Вечоріло. Ще півгодини — і вона зроду не знайде в темряві два прутики з прив’язаними на них червоними ганчірочками...
Скільки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, і все так само нервується пан Петер...
Вона підвелась. Увімкнула світло в передпокої, відшукала на вішалці свою стару спортивну куртку — на пагорбах зараз холодно...
«Ні в якому разі не намагайтеся пронести з собою будь-які предмети зі змодельованого середовища...»
Куртку вона потім викине.
Черепаху шкода. Прихопила би з собою... А Сенсея не взяла б у жодному разі. Це зовсім інший пес — чужий, йому і тут непогано...
Усе.
Ірена поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.
Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.
— Не чиніть опору... Це поліція. Підведіть руки.
* * *Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати — незвична, принизлива процедура, — вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора...
Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ...
Вона думала, що не засне, — але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ — і реальний, і змодельований — перестав існувати. Обернувся сновидінням.
У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала — але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря...
І в той же час він був. Повсякчас. Поруч — тільки руку простягни.
* * *Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.
— Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката... У вас є адвокат?
— Навіщо? — запитала вона після паузи.
— Тому що закон передбачає наявність адвоката, — слідчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив із неї неприємного, прискіпливого погляду.
