Страта - Марина та Сергій Дяченко
Він вичікувально замовк. Ірена знизала плечима:
— А навіщо... в чому мене... власне, звинувачують?
Минуло ось уже двадцять дві години, як вона увійшла «в тканину моделі». Реального часу — дві з гаком години. Ймовірно, експерти п’ють каву, а пан Петер не знає, що й думати...
Слідчий насупив брови:
— Скажіть, будь ласка, пані Хміль... Де ви провели останні десять місяців? Приблизно з десятого грудня?
Вона мовчала. Вона сидить тут і все глибше вплутується в цю маячню, в той час як на пагорбі чекає її дорога ДОДОМУ..
— Пані Хміль, ви згадали?
— У відрядженні, — сказала вона глухо. — А в чому річ?
— Де? Річ у тім, що це дуже важливо... Хто відправив вас у відрядження? Адже інститут не відправляв...
— Творче відрядження, — сказав вона вже твердіше. — Я письменниця...
Слідчий кисло скривився:
— Я знаю... Здається, навіть щось читав... так, цікаво, до певної міри... І все ж таки: де ви були? Хто вас там бачив? Чи не збереглись у вас, наприклад, квитки на поїзд? Візитки з готелів?
— А в чому річ? — тупо повторила Ірена.
Слідчий зітхнув:
— Річ у тім, що наш відділ веде справу про серійного вбивцю. В районі за останні два місяці вбито троє дітей — очевидно, однією людиною... Схоже, не з корисливих мотивів. І, ймовірно, вбивця — жінка.
— А до чого тут я? — запитала Ірена після паузи.
Слідчий подивився зовсім уже похмуро. І поклав перед нею на стіл протокол, як з’ясувалось; — обшуку в її будинку.
В її змодельованому Анджеєм будинку.
У підвалі — сокира зі слідами крові.
В каміні — рештки згорілого одягу...
У смітнику — теж одяг із плямами крові.
У машині — курточка, яка належала хлопчику, що його було вбито три дні тому... І його ж правий черевик.
Машина — це взагалі особливий випадок. Крім глини, налиплої на колесах, крім плям крові в багажнику — ще й характерна вм’ятина, причому при зіткненні частинки емалі залишилися на місці злочину...
Ірена мовчала.
— Пані Хміль, ви розумієте всю серйозність... всю доказовість звинувачень?..
— У мене алібі, — сказала Ірена і була вражена, як вдало згадалося потрібне слово. — Мене тут не було... десять місяців.
— Де ви були? ХТО може підтвердити ваше алібі?
Ірена мовчала.
— Сусіди бачили вас... Три дні тому вас бачив сусідський хлопчик. Чи варто заперечувати?
Він дивився на неї, гидливо скривившись. Ірена теж подивилася на себе його очима і вжахнулась: адже він вірить у всю цю нісенітницю!.. Перед ним сидить виплодок пекла — жінка, що холоднокровно вбила трьох дітей!
Ірена мимоволі зіщулилася. Погляд слідчого присмоктався щільніше:
— Ви розмовляли вчора з сусідською дитиною? З Валентином Єльником десяти років?
— Так, — сказала вона механічно.
— Ви кликали його до себе? Попити чаю?
Ірена мовчала. Тепер вона взагалі перестала будь-що розуміти; під доскіпливим поглядом думки, зазвичай неквапливі, перестали рухатися взагалі. Заціпеніння.
— ...Пані Хміль, вам краще зізнатися відразу. Для користі справи — для мене і для вас.
— Я не винна... — сказала вона через силу.
— Ви можете пояснити, де були три дні тому? Місяць? Півроку?
Ірена мовчала.
Ще вчора... Ні, ще три години — три ЗОВНІШНІ години тому — вона вийшла з будинку... Зі справжнього свого будинку... Замкнула ворота... Її проводжав Сенсей — нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхів на череві і без замашок вертлявого пуделя...
Який чорт тягнув її? НАВІЩО вона вплуталася...
Думки ще трохи поскрипіли й зупинилися — ніби іржава карусель.
— Пані Хміль, ваше мовчання справді не допоможе — скоріше ускладнить... Повторюю запитання: де ви були протягом десяти місяців, і хто може підтвердити, що ви дійсно там були?
— Я не винна... — сказала Ірена, і голос її затремтів.
Слідчий подався наперед — імовірно, на своєму віку він частенько чув цю фразу і тепер ловив у очах підслідної прикмети безсоромної брехні.
— А як ви поясните всі ці знахідки — у вашому будинку й у вашій машині?
— Я не винна... Це хтось інший...
— Себто хтось інший жив у вашому будинку і користувався вашою машиною?
— Так...
— Ви розумієте, що це звучить геть непереконливо?
Вона розуміла.
Вона розглядала власні долоні, але перед
