Каравал - Стефані Гарбер
— Я б не називав це «стосунками», — Джуліан змахнув ниточки з плеча, ніби демонструючи своє ставлення до Телли, — твоя сестра користувалась мною, так само, як я користувався нею.
— І тепер ти робиш зі мною те саме, — зауважила Скарлет.
— Може, годі вже перейматись. Я вже маю досвід участі у грі, можу тобі допомогти. До того ж ти навіть не здогадуєшся, що насправді це може тобі сподобатись, — у голосі Джуліана з’явилися глузливі нотки, неначе він знову став тим безтурботним моряком. — Та на твоєму місці кожна дівчина вмирала б од щастя, — він провів прохолодним пальцем по її щоці.
— Припини, — відсахнулась вона. Шкіра після дотику щипала. — Коли навіть я погоджуся, між нами нічого... Не забувай, що я виходжу заміж. Хоч ми і вдаємо заручених, це не означає, що ми мусимо грати цю роль, коли нас ніхто не бачить.
— Тобто, ти мене не відшиваєш? — саркастично посміхнувся Джуліан.
Він був останньою особою, з якою Скарлет хотілось би мати справу, але залишатися на острові більше доби вона б не ризикнула. Джуліан вже брав участь у грі. Окрім того, Скарлет відчувала, що він і справді здатен допомогти у пошуках її сестри.
У ту мить до брами прибула нова партія гостей. До Скарлет долинув невиразний гул віддалених розмов та життєрадісний сміх, потім дівчина почула, як весела велосипедистка бурхливо плескає в долоні.
Всередині будинку грали скрипки, вишукано, як найсмачніший чорний шоколад. Звук просочувався крізь кожну шпарину будівлі і шепотів до Скарлет. Джуліанові губи вабили безсоромними обіцянками, запрошуючи у такі місця, про які порядні юнки навіть не здогадуються, а про те, щоб туди піти, й мови бути не може. Скарлет не хотіла навіть уявляти, куди запрошувала та посмішка.
— Не дивись на мене так, — мовила Скарлет. — Зі мною твої штучки не працюють.
— Саме тому мене це так тішить.
10
карлет любила бабусю, проте вважала її жінкою, котра так і не змогла змиритися зі старістю. Останні роки життя вона все вихвалялася колишньою своєю вродою. Вона те й діло розповідала, як її обожнювали чоловіки, як колись у бузковій сукні брала участь у Каравалі, як їй заздрили всі дівчата.Безліч разів показувала бабуся ту сукню Скарлет. Маленькою, перш ніж зненавидіти бузковий, вона вважала, що це було найгарніше вбрання.
— Можна мені його вдягнути? — якось поцікавилася мала.
— Звісно ні! Це тобі не цяцька.
Після того бабця сховала сукню, але Скарлет ніколи не забувала краси цього вбрання.
Коли відчинилися двері будинку з башточками, Скарлет пригадала ту сукню. І раптом вона засумнівалася, чи справді бабуся брала участь у Каравалі, адже не могла уявити, щоб та бузкова сукня якось виділялася на фоні тієї пишноти.
Розкішний червоний килим м’яко стелився під кожним кроком. Ніжні золоті язики світла облизували руки ласкавими поцілунками тепла. Навколо стояла спека, хоча ще мить тому дівчину огортав крижаний холод. На язиці вона відчула смак легкого шампанського, від якого розливалося в тілі приємне тепло, змушуючи вібрувати кожну клітинку від п’ят до кінчиків пальців на руках.
— Це.... — слова плутались. Скарлет хотіла сказати, що все виглядає фантастично, та враз усі ці слова виявилися занадто буденними для такого незвичайного видовища.
Всередині маєток із башточками виявився зовсім інакшим, ніж ззовні. Двері, в які увійшли Скарлет із Джуліаном, вели не до будинку, а до балкона. Правда, за розмірами балкон міг посперечатися з невеличким будиночком під балдахіном та з кришталевими канделябрами. На долівці лежали плисові килими кольору журавлини. Довкола важких оксамитових завіс звивалися позолочені перила.
Коли Скарлет із Джуліаном ступили досередини, важка тканина з шурхотом опустилась, але Скарлет краєм ока встигла розгледіти пишноту приміщення.
Здавалося, Джуліана все це аж ніяк не вражало, він лишень видавав свій саркастичний смішок, поки вражена Скарлет щось бурмотіла собі під ніс.
— Я все забуваю, що ти жодного разу не полишала свій острів.
— Це вразило б кожного, — заперечила Скарлет. — Ти бачив інші балкони? Їх же сила-силенна! А внизу? Це скидається на справжнє королівство в мініатюрі.
— А ти сподівалася побачити звичайний будинок?
— Звісно ж, ні. Зовні будівля доволі велика, але ж не така здоровенна, щоб вмістити під балконом цілий світ.
Не в змозі стримати хвилювання, вона підбігла до поручнів, але не наважилась ступити за опущену товсту червону завісу.
Джуліан підійшов ближче і злегка її відхилив.
— Гадаю, нам не варто її чіпати, — мовила Скарлет.
— А, можливо, саме тому завісу й опустили, коли ми зайшли. Хочуть, щоб ми її відкрили, — він смикнув тканину ще дужче.
Скарлет була впевнена, що цим Джуліан порушує якесь правило. Та як тут втриматись, щоб не нахилитися й не помилуватись неймовірною розкішшю, яка лежала внизу щонайменше на відстані десяти поверхів од них. Містечко нагадувало вимощені бруківкою вулиці, якими щойно мандрували Скарлет і Джуліан. Там вирувало життя. Це скидалося на казку, яка ожила. Скарлет вдивлялась униз на яскраві загострені дахи, вкриті мохом башти, розмальовані будиночки, золоті містки, вулички з блакитної цегли, веселі водограї. Масляні лампи осявали все довкола, і годі було зрозуміти, яка ж там пора доби — день чи ніч.
Містечко за розміром нагадувало її власне на Трісді, але на цій дивовижній території життя вирувало. Ці емоції можна хіба порівняти, коли до слова додати знак оклику. На дорогах було гамірно, й Скарлет могла заприсягнутись, що там усе рухалося.
— Не розумію, як вони могли вмісти сюди цілий світ.
— Це вдало сплановане театральне дійство, — сухо мовив Джуліан, перевівши погляд од картини знизу на незліченні балкони, що височіли над цією загадковою дивиною.
Скарлет одразу й не помітила цього, але Джуліан мав рацію. Балкони утворювали коло — величезне коло. І Скарлет спохмурніла. Не раз вона день витрачала на пошуки сестри у батьковому маєтку, але як це зробити тут?
— Ретельно оглядай все, поки маєш час, — озвався Джуліан. — Потім внизу буде простіше орієнтуватись. Сюди ми більше не повернемось, тільки якщо...
— Кх-кх! — прокашлявся хтось із протилежного боку балкона. — Вам слід відійти убік і запнути завісу, — Джуліан повільно опустив тканину.
— Хто ви? — він зверхньо оглянув непрошеного гостя, так ніби цей юнак щойно втнув
