Бенкет круків - Джордж Мартін
— Нині король Томен, а не Мейгор.
Хіба Серсі не байдуже, які там декрети видавав Мейгор Лютий триста років тому? Замість забирати у вірян мечі, ліпше б використовував їх для своїх потреб.
— А що це він тримає? — вказала Серсі на Воїна, який стояв понад червоним мармуровим олтарем.
— Меч.
— Він розучився ним користуватися?
— Мейгорові закони...
— ...можна і скасувати,— сказала Серсі й замовкла, чекаючи, щоб верховний горобець заковтнув наживку.
І він її не розчарував.
— Відродження Священної дружини... це може стати відповіддю на триста років наших молитов, ваша світлосте. Знову здійме Воїн свого сяйливого меча й очистить грішне королівство від усього зла. Якщо його світлість дозволить мені відновити прадавні священні ордени Зорі й Меча, всі побожні піддані Сімох Королівств визнають його нашим справжнім законним володарем.
Чути це було приємно, але Серсі постаралася не виказати своєї радості.
— Ваша святість щойно згадували прощення. В такі важкі часи король Томен був би надзвичайно вдячний, якби ви знайшли можливість пробачити короні борги. Здається, ми винні Вірі близько дев'ятисот тисяч драконів.
— Дев'ятсот тисяч шістсот сімдесят чотири дракони. На це золото можна нагодувати голодних і відбудувати тисячу септів.
— Чого ви більше хочете — золота? — поцікавилася королева.— Чи скасування порохнявих Мейгорових законів?
Верховний септон мить поміркував.
— Як зволите. Ми подаруємо ваш борг, і король Томен отримає благословення. Його супроводять до мене Воїнові синове, сяючи у славі своєї Віри, а горобці тим часом підуть захищати слабких і скромних нашого краю, відроджуючи стародавній орден бідарів.
Королева звелася на ноги й розправила спідниці.
— Звелю підготувати папери, і його світлість одразу підпише їх і прикладе свою королівську печатку.
Якщо в царюванні Томену щось і подобалося, то це гратися зі своєю печаткою.
— Храніть Семеро його світлість і пошліть йому довгі роки царювання,— верховний септон, склавши руки до молитви, звів очі до неба.— Хай тремтять лиходії!
«Чули, лорде Станісе?» Серсі не стримала посмішки. Навіть батько не впорався б ліпше. Одним пострілом вона звільнила Королівський Причал від навали горобців, забезпечила Томену благословення та зменшила борги корони майже на мільйон драконів. З піднесеним серцем вона дозволила верховному септону провести її назад у залу світильників.
Леді Мерівезер цілком поділяла втіху королеви, хоча в житті не чула ні про Воїнових синів, ні про бідарів.
— Ці ордени були започатковані ще до Ейгонового Завоювання,— пояснила Серсі.— Воїнові синове складалися з лицарів, які відмовилися від землі й золота та присягнули його святості. А бідарі... ці були скромніші, але й набагато численніші. Такі собі жебрущі брати, тільки замість мисочок носили бойові топори. Ходили дорогами, супроводжуючи мандрівників від септу до септу й від міста до міста. На гербі в них була семикутна зірка, червона на білому полі, отож простолюд називав їх «зорями». А Воїнові синове вбиралися у веселкові плащі, на волосяниці вдягали срібні лати з інкрустацією, а руків'я їхніх мечів прикрашали кришталеві семикутні зірки. Цих називали «мечами». Праведники, аскети, фанатики, чаклуни, драконовбивці, бісолови... про них багато легенд ходило. Однак усі сходяться в одному: вони були невмолимі в своїй ненависті до ворогів Віри.
Леді Мерівезер усе зрозуміла.
— Таких ворогів, як лорд Станіс зі своєю червоною чаклункою, напевно?
— Так, щира правда,— підтвердила Серсі, хихикаючи як дівча.— Може, відкоркуємо карафу гіпокрасу, щоб дорогою додому випити за завзяття Воїнових синів?
— За завзяття Воїнових синів і геній королеви-регентші. За Серсі Першу!
Солодкий і смачний був гіпокрас, як торжество Серсі, й назад через місто паланкін, здавалося, летів. Але біля підніжжя Ейгонового пагорба раптом зустріли Марджері Тайрел, яка з кузинами поверталася з верхової прогулянки. «Куди не піду — і вона тут»,— роздратовано подумала Серсі, побачивши маленьку королеву.
За Марджері тягнувся довгий хвіст придворних, гвардійців і слуг, чимало з яких везли кошики свіжих квітів. При кожній кузині їхав причарований нею кавалер: з Елінор їхав цибатий зброєносець Алін Аброз, її суджений; із сором'язливою Аллою — сер Толад; з пухкенькою реготункою Меґою — однорукий Марк Малендор. Близнюки Редвини супроводжували двох фрейлін Марджері — Мередит Крейн і Джанну Фосовей. У всіх жінок у коси були вплетені квіти. До гурту також долучився Джалабар Ксо, і Ламберт Тернбері з пов'язкою на оці, і вродливий співець на прізвисько Блакитний Бард.
«І, звісна річ, маленьку королеву має супроводжувати лицар королівської варти, і, звісна річ, це Лицар Квітів». У білих лускатих обладунках, інкрустованих золотом, сер Лорас аж сяяв. Хоча більше він не наважувався вчити Томена військового мистецтва, король і далі збував у його товаристві забагато часу. Щоразу, провівши по обіді час зі своєю дружинонькою, хлопчик повертався й починав розповідати про сера Лораса — що він сказав чи зробив.
Дві валки зустрілися, і Марджері, привітавшись, поїхала поряд з паланкіном королеви. Щоки в неї розрум'янилися, а каштанові кучері, які вільно спадали на плечі, збурювалися від кожного повіву вітру.
— Ми збирали осінні квіти в королівському лісі,— повідомила Марджері.
«Знаю я, де ви були,— подумала королева. Шпигуни добре інформували її про всі пересування Марджері.— Яка вона непосидюща, наша маленька королева!» Рідко мине три дні поспіль, щоб вона не поїхала на прогулянку. То рушає дорогою Розбі на море, щоб там назбирати молюсків і пообідати на березі, а то зі своїм почтом перетинає річку й полює з соколом. Ще маленька королева любить кататися в човні — просто плаває без мети вгору-вниз Чорноводим Бурчаком. Іноді, почуваючись особливо набожною, їде з замку помолитися у Великому септі Бейлора. Вона робить замовлення в дюжини різних швачок у місті, її добре знають міські золотарі, а ще відомо, що вона ходить на рибний ринок біля Брудної брами — поглянути на денний улов. Хай куди вона піде, всюди до неї лащиться простолюд, і леді Марджері тільки заохочує завзяття містян. Завжди подає жебракам, купує з візків гарячі пироги, зупиняє коня, щоб перемовитися з простим торгівцем.
Її воля — вона б і Томена за собою тягала. Вона завжди запрошує його долучитися до її квочок під час мандрівок, і хлопчик вічно канючить у матері дозволу. Кілька разів королева дала згоду — просто щоб сер Озні мав змогу провести більше часу в товаристві Марджері. «Тільки що це дало? Сер Озні — чисте розчарування».
«Пригадуєш той день, коли твоя сестра відпливла
