Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Даегар відчув докори сумління. Хіба тепер час сперечатися і докучати одне одному? 

Він знову сів на ліжко і, відкинувши її густі м'які локони, почав цілувати витончену шию.

– Пробач, квіточко... Я кохаю тебе... – ковзнув долонею по вигину її талії, потім по ніжному вивороту стегна, погладжуючи й пестячи.

Ілма повільно повернулася до нього обличчям і обвила руками його шию.

– Я знаю, що ми не можемо скасувати весілля... Мені здається, що ми все зробили не так, як треба... Я боюся тебе втратити...

– Не бійся, рідна... Після проголошення клятв усе стане простіше. Ми зуміємо побудувати наше життя, зуміємо впоратися з усім, що не дає зараз спокою... Ніхто не дізнається, що з нами сталося...

Даегар обережно обмацував своїми губами її пересохлі губи. Від невгамованого бажання заломило всі м'язи, але він усе ще не наважувався зануритися в цю гарячу солодку глибину.

– Тоді не відкидай мене, – прошепотіла Ілма, притискаючись усім тілом до його оголеного тіла.

І вони забулися, віддавшись у владу одне одного.

Будинок уже прокидався: стукали двері, у коридорах лунали квапливі кроки, неголосні розмови. Крізь прочинене вікно долинав стукіт копит, на подвір'ї розкатисто перегукувалися слуги і конюхи. 

Час наближався до полудня, але Ілма і Даегар нічого не бачили і не чули. Вони не могли відірватися одне від одного, розпалюючи одне одного новими пестощами і палали разом.  Їхні поцілунки ставали дедалі гарячішими і дедалі відчайдушнішими, немов ця близькість могла стати останньою...