Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Однією рукою Іліма стиснула руків'я свого кинджала, а іншу сунула до полотняної торби, що висіла в неї на поясі, дістала звідти жменю сухої трав'яної суміші й підкинула в повітря.

Трава закрутилася рудим вихором, створюючи щільне кільце, потім опустилася на землю, окреслюючи межу навколо ніг нареченого і нареченої,  а  потім густим туманом впала вниз.

Кинджал у долоні Ілми почав наливатися яскравим червоним світлом і плавитися, перетворюючись на сліпучий вогонь.

Вона струсила його на землю, щоб з'єднати стихії.

Якщо до цього моменту ще можна було зробити божевільний вчинок і втекти, стрімголов, куди завгодно, то тепер, коли коло замкнулося, шлях назад закрився безповоротно.

– Пора починати... – сказав Даегар.

Шалене полум'я, упереміш із рештками туману, танцювало в його очах.

– Пора, – промовила Ілма і  вкотре впилася нігтями в шкіру долонь, намагаючись заглушити зростаюче почуття тривоги і якогось дикого, первісного жаху.

Даегар, немов шукаючи підтримки, на мить обернувся до батька і матері, які стояли за межами кола зі східного боку, але їхні фігури лише смутно проглядалися крізь дим і туман.

Даегар заплющив очі і почав неголосно читати заклинання заклику.

Вогняна змія піднялася від землі й швидко поповзла вгору, обвиваючи тугими палаючими кільцями постаті тих, хто стояв в обрядовому колі. Іскри сипалися на всі боки, злітали до неба, танули на землі, шипіли на воді...

– Даегар! – прошепотіла Ілма, притискаючись до нього всім тілом.

Розпечені язики цілували її обличчя, волосся, шию...

– Думай про нас... – промовив Даегар, і тихий його голос зміг перекрити шалений рев полум'я.

Вогняна змія дедалі сильніше здавлювала їх в обіймах, дедалі міцніше стискала тугі кільця, проникаючи крізь їхню шкіру, з'єднуючи своє тіло з їхніми тілами.

Уперше в житті відчув Даегар настільки гострий, пекучий біль усередині, але стерпів його, не видавши ні словом, ні жестом, тільки стривожено подивився на Ілму.

Обличчя дівчини залишалося дуже блідим і спокійним.

– Батько Вогню, мати Води слухайте наші слова! – заговорив тоді Даегар, величезним зусиллям волі долаючи    біль у грудях.

– Батько Вогню, мати Води, – вторила йому Ілма, яка не відчувала нічого, крім гарячкових ударів серця, – благословіть наш союз. Навіки разом, клянуся!

– Навіки разом, клянуся! Немає у світі такої сили, яка змогла б порушити цей зв'язок і розлучити нас...

– Слова наші – Вогню, кров – Землі та Воді!

Ілма витягнула вперед праву руку, повернувши її долонею вгору. Даегар твердо накрив її руку своєю і відчув сильне тремтіння її пальців.

– Слова наші  – Вогню, кров – Землі та Воді! – повторив він.

Ніж, що висів у повітрі, почав знову обертатися так швидко, що неможливо було встежити за його рухом. Подібно до блискавки полетів він донизу, вдарив вузьким довгим вістрям у їхні схрещені долоні, пройшов крізь рани розплавленим металом і разом із кров'ю полетів на землю.

Кров зашипіла наче розлючена гадюка і пішла в землю без залишку, а до неба полетів чорний дим.

І вогонь знову злетів, закриваючи Ілму і Даегара від зовнішнього світу непроникною пеленою. Вогонь ковзав розпеченими язиками по нерухомих тілах, проходячи крізь їхні, все ще схрещені долоні, пив гарячу кров, зализував глибокі рани, доки вони не зникли зовсім, і тільки після цього впав додолу та пішов під землю, не залишивши після себе ні жмені попелу.

Глядачі, що стояли за межами кола з чотирьох різних боків, уважно спостерігали за виконанням обряду.

Ітамар дивився на танець несамовитого полум'я і трохи хмурив брови. 

Усе начебто відбувалося так, як повинно було відбуватися, але щось невловимо-тривожне турбувало вождя Лянсіди. Енергія, яка наповнювала густе досвітнє повітря, йому не подобалася.

Легкі кігтики сумніву ледь відчутно, але наполегливо заскребли його серце. Можливо, вони поквапилися, і цей обряд все ж таки слід було на якийсь час відкласти?

Але що тепер говорити про це! Клятви ухвалено, і ніяка у світі сила вже нічого не змінить.

Оейде було дуже страшно дивитися на Ілму і Даегара, охоплених лютим полум'ям. У племені північних чаклунів таке означало б неминучу, болісну смерть.

Дівчина вся побіліла як полотно, а серце її перестало битися від невимовного жаху.

Кадмас помітив, як змінилося обличчя коханої, і торкнувся пальцями її крижаної щоки.

– Що з тобою? – запитав він.

– Як моторошно на все це дивитися, – пробурмотіла Оейде заплітаючимся язиком, – то  невже вони нічого не відчувають?

– Якщо побажаєш, то ми теж можемо пройти через такий ритуал, – усміхнувся Кадмас, здогадавшись про її занепокоєння, – І ти зрозумієш, що це зовсім не страшно.

– Боюся, не витримаю, помру від жаху там же, на місці! – пролепетала Оейде і міцно схопила його за руку, – Північні чаклуни не вміють так управлятися з вогнем...