Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Час, — сказав він.

Кат підвівся і пішов слідом, човгаючи потрісканими шкіряними чобітьми по крутих кам’яних сходинках. Зброярня відкривалася у невеличкий дворик; у самій зброярні Хайме знайшов два щити, два шоломці без заборол і двійко тупих турнірних мечів. Одного він віддав Пейнові, другого вхопив лівицею, а правицю просунув у держаки щита. Золоті пальці були зігнуті досить, щоб учепитися, але не досить, щоб ухопитися — тому міцно утримати щита він навіть не сподівався.

— Колись ви були лицарем, добрий пане, — мовив Хайме. — Я теж. Подивімося, що з нас стало.

Пан Ілин здійняв меча у відповідь, і Хайме негайно рушив у напад. Пейн як мечник заіржавів незгірш власної кольчуги, а силою далеко поступався Брієнні, але кожен удар він відхилив клинком або прийняв на щита. Вони затанцювали під рогатим місяцем, тупі мечі заспівали сталевої пісні. Попервах мовчазний лицар дозволив Хайме вести танок, але згодом почав відповідати ударом на удар; коли ж сам рушив у напад, то негайно поцілив у стегно, плече та передпліччя. Тричі голова Хайме дзвеніла від ударів по шоломцю; ще один удар зірвав щита з правиці й трохи не розірвав ремені, що припинали золоту долоню до решти руки. Коли мечі нарешті опустилися, Хайме був геть побитий і укритий синцями, зате вино вивітрилося з голови, лишивши її зовсім ясною.

— Потанцюємо ще, — пообіцяв він панові Ілину. — Назавтра, а потім на післязавтра. Танцюватимемо щодня, доки не навчуся робити лівицею те, що робив правицею.

Пан Ілин розтулив рота і клекотнув. «Сміється» — зрозумів Хайме, і в животі йому смикнуло.

На ранок ніхто не насмілився завести розмову про синці — так, наче ніхто вночі й не чув звуків двобою. Та коли вони сходили схилом пагорба назад до табору, Малий Левко Дудар все-таки висловив питання, яке лицарі та паничі стереглися вимовити вголос. Хайме вишкірився і відповів:

— У замку Сінобрід, хлопче, дівчата хтиві й завзяті. Покусали з пристрасті.

Ще один ясний та вітристий день змінився хмарним, а тоді настало три дні дощу поспіль. Проте ані вітер, ані дощ не спинили руху війська королівським гостинцем, і щовечора Хайме знаходив приховану місцинку, щоб там здобути ще пристрасних укусів. Вони билися у стайні, де на них витріщався одноокий мул, у льосі корчми серед барил вина та пива, у чорній вигорілій шкаралупі великої кам’яної клуні, на лісистому острові посеред мілкої річки, ба навіть просто у полі, поки дощ тихо лопотів на щитах та шоломах.

Хайме вигадував побрехеньки про свої нічні пригоди, але мав розум не сподіватися, що їм повірять. Аддам Марбранд напевне знав, про що йдеться, інші зі старшини теж могли щось підозрювати. Але жоден не казав нічого вголос… а оскільки єдиний свідок не мав язика, то Хайме не боявся, що всі тепер дізнаються, яким криворуким мечником став сам Крулеріз.

Скоро на кожному кроці почали з’являтися сліди війни. Де мало б визрівати осіннє збіжжя — там стояли бур’яни, терен і кущаві дерева заввишки з добрячого коня. На королівському гостинці не стрічалися подорожні; змученим світом від сутінок і до світанку правили вовки. Більшість звірів мали обережність триматися віддалік, але одному з Марбрандових розвідників вовки відігнали та зарізали коня, коли він зліз відлити воду.

— Простий звір не має такої зухвалості! — оголосив пан Боніфер Доброчесний з суворим та похмурим обличчям. — Це гемони у вовчих шкурах, надіслані покарати нас за гріхи!

— Мабуть, ця коняка була неабиякою грішницею, — зауважив Хайме, стоячи над трупом бідолашної тварини. А потім наказав порізати рештки та засолити — зайве м’ясо в поході не завадить.

У маєтку під назвою Свиноріг вони знайшли старого суворого лицаря на ім’я пан Рогер Рох. Він уперто, наче корені пустивши, сидів у кам’яній вежі разом з шістьма щитниками, чотирма арбалетниками та двома десятками селян. З себе пан Рогер був дебелий та дратівливий, наче кнур. Пан Кенос припустив, чи не є лицар з таким родовим іменем, норовом і статурою якимось загубленим Кракеголом — бо Кракеголи якраз мали за герба смугастого вепра. Дужий Вепр ухопився за думку і добрячу годину допитував пана Рогера про спільних предків.

Але Хайме більше цікавило, що Рох може розповісти про вовків.

— Була тут у нас халепа з одними. Тими, що носять білу зірку, — розказав старий лицар. — Вас винюхували, мосьпане. Та ми їх відігнали, а трьох отам за грядкою ріпи закопали. Перед ними зграя левів приходила така, що гіршої годі шукати, перепрошую пана. Ватажок мав мантикору на щиті.

— Пан Аморі Лорх! — упізнав Хайме. — Панотець надіслали його плюндрувати річковий край.

— А ми не річкові! — гордовито випнув груди пан Рогер Рох. — Я присягаю домові Сінобрід, а пані Ермесанда своє колінце схиляє перед самим Король-Берегом. Чи схилить, коли ніжками піде. Я йому так і казав, але той Лорх не бажав слухати. Порізав половину моїх овець, трьох добрих молочних кіз, а мене спробував викурити з вежі. Та в мене стіни кам’яні, вісім стоп завтовшки. Вогонь вигорів, а він понудився трохи і поїхав собі. Тоді нагодилися вовки — ті, що на чотирьох бігають. З’їли овець, яких не дорізав гицель з мантикорою. За платню лишили нам кілька добрих волохатих шкур, але ж хутром кендюха не наб’єш. То що нам тепер робити, ясний пане?

— Сіяти, — відповів Хайме, — і молитися про останній врожай.

Відповідь була не надто обнадійлива, та іншої він не мав.

Наступного дня валка перетнула потік, що утворював кордон між землями, які присягали Король-Берегові, й тими, над якими зверхність тримав Водоплин. Маестер Гуліан роздивився мапу і оголосив, що ці пагорби належать братам Водам — двійкові земельних лицарів, підданих Гаренголу… але їхні маєтки будовані були з землі та дерева, і від них лишилися тільки зчорнілі сволоки.

Води не з’явилися, і ніхто з їхніх людей теж. Але у підземному льосі під оселею другого брата ховалося кілька збройних волоцюг. Один мав на собі рештки кармазинової киреї, проте Хайме наказав його повісити разом з рештою. І почувався втішеним. Це був правосуд, це була справедливість. «Роби так частіше, Ланістере, і одного дня люди ще можуть назвати тебе Золоторуким. Золоторуким Правосудом.»

При наближенні до Гаренголу світ почав сіріти. Вони їхали під тьмяними небесами, понад водами, що виблискували старим битим залізом. Хайме спитав себе, чи не долала цей шлях перед ним Брієнна.