Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Мосьпане Регіментарю, — запитав хлопець, — чи знадобиться вам ваша нова правиця?

— Причепіть її, Хайме! — закликав пан Кенос із Кайсу. — Привітайте простолюдців — вони про вас дітям казки розповідатимуть!

— Не хочу. — Хайме не бажав показувати натовпові золоту облуду. «Хай бачать пеньок. Хай бачать каліку.» — Та ви, пане Кеносе, не відмовляйте собі у розвазі. Привітайте юрбу обіруч, ще й ногами потрусіть, якщо вам до снаги!

Він підібрав повід лівицею і розвернув коня.

— Пейне! — покликав він, поки решта шикувалася. — Їдьмо зі мною.

Пан Ілин Пейн пробрався до Хайме, виглядаючи жебраком посеред пишного товариства. Кольчугу він мав стару та іржаву, накинуту на поплямований кубрак вивареної шкіри. Ані сам лицар, ані його кінь не несли на собі знаків чи гербів; на побитому та порубаному щиті вже годі було розрізнити кольори. Похмурим лицем та глибоко запалими очима пан Ілин нагадував саму смерть… яку і уособлював при дворі упродовж довгих років.

«Але ті часи скінчилися.» Пан Ілин складав половину ціни Хайме за те, що він проковтнув наказ свого малого короля, як гарненький слухняний регіментарик. Другу половину утворював пан Аддам Марбранд.

— Так, він мені потрібен, — наполіг Хайме перед сестрою, і Серсея вирішила не сваритися.

«Може, й сама раденька їх здихатися.» Пан Аддам був другом дитинства Хайме, а мовчазний стинач голів якщо комусь і належав, то хіба що батькові. Пейн свого часу був сотником надвірної варти Правиці; якось він став вихвалятися, що саме князь Тайвин є справжньою владою в Семицарстві, бо його покірно слухає сам король. За це Аерис Таргарієн наказав вийняти лицареві язика.

— Відчинити ворота, — наказав Хайме, і Дужий Вепр повторив лунким басом: — ВІДЧИНИТИ ВОРОТА!

Коли Мейс Тирел вирушав крізь Грязючну Браму під стукіт тулумбасів та вищання скрипок, тисячі людей вишикувалися уздовж вулиць привітати його почет і військо. Малі хлопчаки вискакували з натовпу і крокували поруч із тирелівськими вояками, тупаючи ногами та високо задираючи носи, поки їхні сестри сипали поцілунками з вікон.

Та нині все змінилося. Загін привернув увагу хіба кількох повій, що почали закликати до себе, та торговця м’ясними пирогами, що схотів продати їм свій товар. На Шевській площі двійко горобців-голодранців просторікували перед кількома сотнями міщан про лихо, яке впаде на голови безбожників, що вклоняються гемонам. Перед збройним загоном юрба розступилася; горобці й шевці — усі дивилися похмурими очима.

— Пахощі троянд їм до смаку, а вигляд левів — не дуже, — зауважив Хайме. — Сестрі варто мати на увазі.

Пан Ілин не відповів. «Неперевершений супутник для довгої подорожі. Гадаю, мені припадуть до смаку наші розмови.»

Більшість війська, відданого під провід Хайме, чекала його за мурами міста: пан Аддам Марбранд зі своїми розвідниками, пан Стефон Звихт з обозом, «Свята сотня» старого пана Боніфера Доброчесного, кінні лучники Гострополя, маестер Гуліан з чотирма клітками круків, дві сотні важкої кінноти, очолені паном Флементом Браксом. Загалом військо було не надто велике — менше за тисячу людей. Але останнє, чого бракувало під Водоплином — це великого підкріплення. Ланістерівське військо вже облягало замок, а разом з ним — ще більша потуга Фреїв. Нещодавній птах приніс листа, де писалося, що обложникам важко знаходити собі харчі, бо Брінден Таллі вигріб з околиць усе до зернини, перш ніж заховатися за мурами.

«Та власне, що там було вигрібати?» Хайме вдосталь надивився на річковий край, де вже годі було знайти неспалену ниву, несплюндроване містечко і незґвалтовану дівчину. «І тепер моя мила сестра надсилає мене закінчити справу, розпочату Аморі Лорхом та Грегором Клеганом.» Від самої лише думки у роті ставало гірко.

Поблизу Король-Берега королівський гостинець був безпечний — скільки в такі часи могло йтися про безпеку. І все ж Хайме неодмінно висилав уперед Марбранда і його розвідників.

— Робб Старк застукав мене зненацька у Шепітній Пущі, — казав він. — Більше цього не станеться.

— Маєш моє слово! — Марбрандові помітно полегшало, коли він знову сів на коня і вдягнув димно-сіру кирею свого дому замість золота міської варти. — Якщо на півсотні верст навколо є ворог — ти про нього знатимеш.

Хайме віддав суворий наказ, що забороняв воякам залишати валку без його дозволу. Інакше — він знав напевне — скоро знуджені молоді паничі гасали б навколишніми ланами, лякаючи худобу і плюндруючи врожай. Біля міста ще збереглися корови та вівці, яблука на деревах та ягоди у лісі, ниви ячменю, вівса та зимової пшениці; дорогами сунули вози, гарби та хури. Але що на них чекало далі?

Їдучи попереду війська з мовчазним паном Ілином при боці, Хайме почувався майже щасливим. Сонце пригрівало у спину, вітер ворушив волосся, наче жіночі пальці. Коли Малий Левко Дудар пригалопував з повним шоломом ожини, Хайме охоче з’їв жменю, а рештою сказав поділитися з іншими зброєносцями та паном Ілином Пейном.

Пейн, здавалося, почувався у мовчанні так само зручно, як у іржавій кольчузі та вивареній шкірі. Єдине, що чулося від лицаря дорогою, було брязкання меча у піхвах, коли він ворушився у сідлі, та ще стукіт копит його мерина. Побите віспою обличчя Пейна було похмуре, очі скидалися на кригу в зимовому озері, але Хайме відчував, що лицар радіє подорожі. «Я ж дав йому вибір, — нагадав він собі. — Пейн міг відмовитися і лишитися Королівським Правосудом.»

Призначення пана Ілина на цю посаду було дарунком Роберта Баратеона тестеві до весілля — відплатою за втрату Пейном язика на службі дому Ланістер. Кат із нього вийшов неперевершений: жодної страти він не зіпсував, ані разу йому не знадобився другий удар. А ще в його мовчанні було щось моторошне, страшне для людей. Рідко бувало, щоб Королівський Правосуд так досконало пасував до свого уряду.

Коли Хайме вирішив узяти пана Ілина з собою, то розшукав його помешкання у Зрадницькій Долі. Верхній поверх приземкуватої напівкруглої вежі був поділений на келії для злочинців, яким дозволялося мати певні вигоди — полонених лицарів та княжат, що чекали на викуп чи обмін. Вхід до підземелля розташувався на рівні землі, позаду дверей з куваного заліза та ще одних — зі старого сірого дерева. На поверхах між ними лежали помешкання для головного наглядача, великого сповідника і Королівського Правосуду. Обов’язком Правосуду було стинати голови, але за звичаєм він також очолював в’язницю і людей, що