Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Помста чомусь втратила усякий смак.

— Забери оце і викинь у озеро. — Хайме кинув Хапову голову Пекові та знову обернувся до залоги. — Доки князь Петир не з’явиться обійняти свій панський престол, в ім’я корони Гаренгол триматиме пан Боніфер Доброчесний. Хто з вас забажає вступити до його залоги — ласкаво прошу. Якщо, звісно, він вас прийме. Решта поїде зі мною до Водоплину.

Служиві люди Гори перезирнулися.

— А нам борг винні, — сказав один. — Наш пан пообіцяли. Багаті нагороди — так вони казали.

— Достоту так, — погодився Сракобрех. — «Багаті нагороди кожному, хто зі мною.»

Ще з десяток забурмотіло згоду.

Пан Боніфер здійняв руку в рукавиці.

— Хто лишиться зі мною — матиме кількадесят морг орної землі. Стільки ж отримає, коли візьме собі дружину, і ще стільки ж — коли вродиться перша дитина.

— Землі, пане? — Сракобрех скривився і сплюнув. — Та срати на ту землю! Якби ми хотіли длубатися у сраному гівні, то лишилися б удома, перепрошую пана. «Багаті нагороди» — так пан казали. Золотом!

— Якщо ви маєте скарги, ходіть до Король-Берега і бийте чолом моїй милій сестрі, — сухо відказав Хайме і обернувся до Рафорда. — Тепер хочу бачити бранців. Найперше — пана Виліса Мандерлі.

— Це того жирного? — запитав Рафорд.

— Щиро сподіваюся. Лишень спробуйте розповісти мені сумну звістку про його смерть — і поділите його долю.

Слабка надія знайти у кам’яних мішках Пелеха, Паця або Золло скоро вмерла остаточно. Скидалося, що Кровоблазні встигли покинути Варго Хапа всі до останнього. З людей пані Вент лишилося тільки троє: кухар, що відчинив потерну панові Грегору, горбатий зброяр Бен на прізвисько Чорнопалець і дівчина Пія — на жаль, тепер не така п’янка та справна, якою її востаннє бачив Хайме. Хтось зламав їй ніс і вибив половину зубів. Побачивши Хайме, дівчина впала йому до ніг і, схлипуючи, учепилася за одну з них із навіженою силою — Дужий Вепр ледве її відтягнув.

— Ніхто тебе більше не зачепить, — пообіцяв їй Хайме, і вона заголосила ще гучніше.

До інших бранців поставилися трохи краще; серед них був і пан Виліс Мандерлі та ще кілька північан чесних родів, узятих у полон Горою-на-Коні в битві при бродах на Тризубі. Бранці ті коштували чималих викупів. На вигляд усі вони були обірвані, брудні та смердючі; дехто мав свіжі синці, вибиті зуби, відрубані пальці. Але рани їхні промили і перев’язали, та й з голоду ніхто не потерпав. Хайме зацікавився, чи знають вони, чим їх нещодавно годували — але завважив за краще не питати.

Ні в кому не лишилося ані краплі зухвалості — а надто у панові Вилісі, шматі сала з кущавими вусами, понурими очима і зжовтілими обвислими щоками. Коли Хайме сказав, що його доправлять до Дівоставу і там посадять на корабель до Білої Гавані, пан Виліс розтікся калюжею на підлозі й зарюмсав гучніше за Пію. Щоб поставити його назад на ноги, знадобилося четверо людей. «Цап’ячої печені переїв, — подумав Хайме. — Боги, як я ненавиджу цей клятий замок.» Гаренгол за триста років свого існування побачив більше жахіть, ніж Кастерлі-на-Скелі — за три тисячі.

Хайме наказав запалити вогонь у Палаті Ста Коминів і надіслав кульгавого кухаря зготувати гарячу вечерю для вояків свого загону.

— Готуй, що знайдеш, аби не козятину.

Власну вечерю він з’їв у Мисливській Палаті з паном Боніфером Гостиком — урочисто-похмурим, статурою схожим на чорногуза лицарем, що полюбляв присмачувати мову зверненнями до Седмиці.

— Я не хочу брати жодного з посіпак пана Грегора! — оголосив він, обережно розрізаючи грушу таку ж зморшкувату, як він сам, щоб не заляпати її давно висохлим соком свого бездоганного лілового жупана, де на грудях вигаптувано було білу облямовану перев’язь його дому. — Не потерплю невиправних грішників у своїй службі!

— Мій септон колись казав, що всі люди грішні.

— Так, він мав рацію, — погодився пан Боніфер, — але одні гріхи чорніші за інші. Вони гидкіше смердять у ніздрях Седмиці.

«Ти маєш не кращого носа, ніж мій малий братик. Інакше б од смороду моїх гріхів удавився грушею.»

— Ну нехай. Заберу Грегорів набрід з ваших рук.

Бійці йому завжди стануть у пригоді. Як не згодяться ні на що інше — то хоч пошле їх першими вгору драбинами, коли доведеться брати Водоплин приступом.

— Шльондру теж забирайте! — наполіг пан Боніфер. — Ви знаєте, про кого я. Про дівку з підземелля.

— Її звати Пія.

За його попередньої гостини в замку Кайбурн надіслав йому дівчину в ліжко, гадаючи розважити. Але Пія, приведена з підземелля, дуже різнилася від тієї милої, простої та сміхотливої істоти, яка вповзла йому під ковдру. Одного разу вона зробила помилку, заговоривши, коли пан Грегор вимагав мовчати — і Гора розтрощив їй зуби на скалки кулаком у кольчужній рукавиці, заразом зламавши і маленького гарненького носика. Він би зробив і щось гірше, хтозна, якби не поїхав на виклик Серсеї до Король-Берега — стати до останнього бою проти списа Червоного Гаспида. Втім, Хайме не носив по ньому жалоби.

— Пія народилася в цьому замку, — сказав він панові Боніферу. — Іншого дому вона не знає.

— Вона — вмістище розпусти! — заперечив пан Боніфер. — Я не дозволю, щоб вона коло моїх людей крутила… своїми місцями.

— Гадаю, ті дні, коли вона чимось крутила, минули без вороття, — відповів Хайме, — але якщо вона вам не до вподоби, то заберу і її.

Йому спало на думку, чи не зробити з Пії пралю. Його зброєносці охоче ставили йому намет, ходили за кіньми, чистили броню, але всі гидували робити геть не чоловічу роботу — дбати про одяг хазяїна.

— Ви втримаєте Гаренгол самою лише «Святою сотнею»? — запитав Хайме.

Власне, ту сотню слід було називати «Святою вісімдесятишісткою», бо на Чорноводі вона втратила чотирнадцятьох людей. Але, без сумніву, пан Боніфер скоро надолужить потрібне число — варто лише знайти достатньо благочестивих новаків.

— Не бачу нічого складного. Стариця освітить нам шлях, а Воїн додасть сили зброї і рукам.

«А ні — то